Глава 18

Одного разу у відчинене вікно кабінету Джека влетів ворон. Птах сів на столі й уважно дивився на Джека. Чоловік намагався прогнати ворона, але той прилітав знову і знову, поки Джек не здався. Він не хотів ні з ким спілкуватися, і жив, як самітник. Він виходив з дому лише для того, щоб здати нову розповідь і купити щось поїсти. Тому ворон став його єдиним співрозмовником, порадником та другом. Він всюди супроводжував Джека. Люди цуралися цієї дивної парочки, навіть хрестились. Ворон вважався недоброю прикметою, прикметою швидкої смерті. Джеку було байдуже, що думають про нього люди. Він готовий був померти будь-якої миті, тільки би встигнути знайти Роуз і Британі.

Джек уже видав усі викривальні розповіді із щоденника Джейн. Насамкінець він залишив історію про інквізицію, яка п'є кров істот. Він уявляв, що станеться після цього, і готовий був тікати, до того ж Джек знав, що сестри не повернуться. Джек мав намір піти з міста, можливо знайти Орінея і попросити його допомоги в пошуках.

Якось, повертаючись додому, Джек почув каркання. Він уже вивчив голос свого ворона і одразу впізнав його. Ворон кричав дуже тривожно, ніби застерігаючи Джека від небезпеки. Джек почав крутити головою на всі боки, але поблизу нікого не було. Час уже був пізній. Джек завжди намагався виходити з дому, якщо на те була потреба, у темний час доби, щоб не бачити зляканих, злих і співчутливих поглядів людей.

Цього вечора Джек повертався від видавця, який уже звик до пізніх візитів Джека, і пристосувався з ним працювати. Власне і пристосовуватися не було особливої потреби. Джек відразу погодився із запропонованим гонораром, йому не потрібні були гроші, Джек готовий був друкуватися і задарма. Єдиною умовою Джека було друкувати розповідь без змін та зустрічатися з видавцем увечері. Видавець заробив чимало грошей на оповіданнях Джека. Звичайно, він побоювався за своє життя після всіх тих розкриттів, які зробив Джек. Але на зароблені гроші видавець найняв охорону, яка оберігала його та видавництво вдень та вночі. Видавець неодноразово радив Джеку наслідувати його приклад, йому не хотілося втрачати такого прибуткового письменника, але Джек лише відмахувався.

Джек навіть не помітив, як у нього за спиною якась тінь відокремилася від стіни. Раптом Джек відчув укол у боці. Щось трапилося з ногами - вони перестали тримати Джека, і він почав падати на землю. Судомно хапаючи ротом повітря, Джек намагався розглянути людину, що напала на нього, але з цього нічого не вийшло. Тінь схилилася над ним, заслонивши небо і прошипіла:

– Твої сестри передають привіт.

Так само несподівано, як з'явилася, тінь зникла, залишивши Джека вмирати.

- Я не встиг, - прохрипів Джек. - Вибач, Джейн, я йду до тебе.

- Тобі ще рано йти з цього світу, - пролунало десь поруч.

Ворон приземлився біля Джека і почав ходити туди-сюди, невдоволено каркаючи. Джек чув чиїсь кроки і метушню над ним, але нічого не міг сказати, свідомість покинула його.

Спочатку, прийшовши до тями, Джек не міг зрозуміти, що з ним сталося. Він пам'ятав, як на нього напав посланець Роуз і Британі, він пам'ятав, що сутінки почали згущуватися, відводячи Джека у світ тіней, і пам'ятав якихось людей, які, мабуть, намагалися допомогти. Джек прислухався, але довкола було тихо. Він посміхнувся і приготувався розплющити очі, щоб зустрітися з Джейн.

- Обережніше, юначе. Рана ще не до кінця загоїлася.

Джек різко розплющив очі і глянув у той бік, звідки пролунав голос. У кутку кімнати, у кріслі сидів чоловік середнього віку у чорному костюмі. В очікуванні, коли Джек прийде до тями, він читав книгу, яку тепер відклав на столик поруч із собою.

- Я помер, а ви прийшли мене забрати? - запитав Джек.

- Ви вважаєте, що я смерть? – засміявся чоловік. – Мої брати будуть у захваті від вашого припущення. Ні, вам ще рано вмирати. Я ж сказав, що ваша рана загоюється.

- Хто ви, і де я? - стурбовано запитав Джек.

- Не хвилюйтеся, ви у друзів. Мене звуть Василь. Дякуйте ворону, ми вчасно наспіли. Ще трохи й ви були б мертві.

- Мені здавалося, що та людина, яка напала на мене, знала свою справу. Я відчував, що вмираю.

- Ми маємо небачені можливості для порятунку життів, - усміхнувся Василь. - Ви все одно нічого не зрозумієте, поки не дізнаєтесь про все.

Джек насупився. Невже його врятували інквізитори? Хоча чоловік був одягнений у чорне, і не говорив, як інквізитор.

- Не гадайте даремно. Якщо ви досить добре почуваєтеся, то пропоную вам спуститися у вітальню, і вислухати нас.

Чоловік залишив Джека одного, даючи можливість одягнутися та привести себе у відносний порядок. На стільці поруч із ліжком Джек виявив чорний костюм, схожий на той, у якому був Василь. Джек постарався швидко одягнутися, хоча рана давала про себе взнаки легким тягнучим болем, вмився в тазу, і поспішив спуститися, щоб дізнатися, куди ж він потрапив.

Поки Джек йшов коридором, він намагався зрозуміти, що за люди його врятували. На стінах не було портретів. Обстановка була скромною і нічого не говорила про домочадців. Вітальня нагадувала зал якогось чоловічого клубу - нічого зайвого. Стільці, крісла, камін та кілька столів. Ні квітів, ні прикрас. Нічого. У вітальні зібралося вісім чоловіків. Всі вони були одягнені в чорне і, можливо, через це були практично невідмітні один від одного. А можливо, всьому виною був вираз їхніх облич – відчужений і неупереджений. Чомусь на думку Джеку прийшли судді.