Глава 15

Так і почався новий виток у житті Сторишів . Джек щодня запрягав карету і їхав на пошуки батьків, а сестри готувалися до весілля. Хоча про війну і мовчали, але люди весь час перешіптувалися, говорили про напади ельфів та інших істот. Села пустіли. Люди боялися жити так близько до вотчини істот. Інквізиція причаїлася. Джек думав, що вони готують щось достатньо гидке, щоб перемогти.

Заїхавши в чергове село, Джек здивувався, його занедбаності.

- Так, зараз населення у глибинках не густе, - зауважив Володимир.

- Навіщо ти напросився поїхати зі мною? Щоб ділитися своїми блискучими зауваженнями?

Джек був упевнений, що Володимир приходить до них у гості виключно заради того, щоб побачити Роуз - «квітку в пустелі моєї душі», нехай він і каже, що в ній є щось страшне. Ось і сьогодні Володимир заявився раніше, але так як Джек їхав на пошуки, то попросив поїхати з другом, за компанію.

- Сільське повітря дуже корисне для моїх легень, - заявив Володимир.

- О так. Особливо коли інквізиція радить триматися подалі від лісів, побоюючись нападу істот.

- Я ще не привітав тебе із весіллям. Я досі вражений всією цією історією.

- Так, - усміхнувся Джек. - Іноді щастя зовсім поруч, але здається таким далеким та недосяжним. Мені пощастило.

- О так. Не треба шукати наречену, знайомитися з її ріднею, не треба давати посаг за Джейн. Усе у сім'ї. Ото б і мені так пощастило! Вирішено! Я наслухався твоїх історій про кентаврів та русалок. Бажаю зустріти якесь чудове створіння, яке займе місце в моєму серці.

Джек засміявся. Він пам'ятав, наскільки чудовими були русалки, які мало не зачарували його і не залишили в себе.

- Не забудь про доброзичливу інквізицію, яка дуже зрадіє, якщо застане тебе за подібною зустріччю, - помітив Джек.

- Так, так, - відмахнувся Володимир. - Я пам'ятаю страхіття про те, що вони п'ють кров істот і самі стають ними.

Володимир розвалився на сидінні і обмахувався листочком, зірваним дорогою. Джек був радий подібному супутникові. Володимир завжди ставився до всього легко та невимушено. Поруч із ним просто неможливо було нудитися і думати про щось серйозне.

- Панове, далі дорога перекрита, - крикнув кучер.

Джек наказав йому зупинитися і почекати тут. А Джек та Володимир вирушили на огляд. Дорога і справді була перекрита деревом, що впало. Невже в селі не залишилося нікого, щоб забрати це дерево?

- Село – привид. Може, напишеш про це свою розповідь?

Джек відмахнувся від Володимира, зосереджено вдивляючись у будинки, намагаючись щось згадати. Раптом він помітив якийсь рух за одним із будинків.

- Ти бачив? - запитав він у Володимира. - Там хтось є.

- Хто? - хмикнув Володимир. - Тут хоч пісні горлань. Може то була якась тварина, чи місцевий житель? Повинен був хоч хтось залишитися!

Джек обсмикнув себе. Насправді останнім часом нерви зовсім розхиталися. За кожним кутом бачиться інквізитор, чи істота, яка хоче поквитатися за свій рід.

- Роуз не згадувала про мене? – поцікавився Володимир.

- Твоя захопленість моєю сестрою не знає меж, - засміявся Джек. - Може, прийдеш і посватаєшся?

- Та що ти! Щоб усі мої мрії одразу виявилися розтоптаними?! Ну, ні, я буду зводити її з розуму своєю увагою, поки вона сама не попросить мене взяти її за дружину.

- Який підступний план!

Друзі йшли дорогою, жартома й веселячись і все більше заглиблюючись у село. Джеку знову здався рух. Він почав вдивлятися в будинки, але ніде не було руху.

- Щось мені тут не подобатися, - зіщулився Володимир. – Мало життя. Ні собак, ні котів, взагалі нічого.

Джек завмер на місці. Дійсно було дуже дивним те, що вони не зустріли жодної тварини. Звідкись долинув свист. Джек закрутив на місці, намагаючись зрозуміти, звідки йде звук. Тепер рух було видно неозброєним поглядом. То тут, то там мелькали швидкі тіні. Джек почув дивний звук і наступної миті виявився обплутаний сіткою. Тіні з улюлюканням вискочили на дорогу, оточуючи видобуток. Джек у розпачі розглядав істот навколо себе і слухав лайки Володимира.

- Ну, і хто тут у нас?

Істоти розступилися перед тим, хто знову прийшов. Цей голос був знайомий Джеку. Він почув стукіт копит, і побачив над собою схилену голову Орінея.

- Ну треба ж! Казочник! – усміхнувся він.

- Я теж радий вас бачити, - відповів Джек.

- Навіщо ці розшаркування? - Оріней розрізав сытку, випускаючи Джека. – Після того, як ти врятував мені життя, можеш звертатися до мене без титулів, на ім'я та на ти.

- Дякую.

- Цього теж звільніть, - Оріней кивнув у бік Володимира.

- Що тут відбувається? – поцікавився Джек.

- Місцеві розбіглися, а ми вирішили зайняти село, щоб чатувати на кожного, хто надумає сюди заявитися.

- Мадам, ви чарівні, - долинув голос Володимира. – Ці ріжки вам дуже йдуть.