Епілог

Осіннє листя падало на подвір'я лісового будиночку. Сонячні промені відбивалися від шибок, лягали на недавно порубані дрова та на кошик з лисичками. Невелика дерев'яна хата сховалася посеред мальовничого лісу. Над нею з одної сторони нависала пухнаста ялина, а з другого росли дві сестри-смереки. Біля відчинених дверей стукала тонкими гілками у вікно калина.

Я наспівувала пісню, слова якої майже не пам’ятала і кожен раз вигадувала нові, і перебирала ягоди. Я розклала їх на столі, що стояв перед хатиною, та фасувала у дві тарілки. Пальці вже були забруднені темно-червоним соком. Раптом з півночі налетів вітер. Горобина захитала гілками і кинула тінь на дерев’яну стільницю. Тільки-но темна пляма лягла на дошки, як на них виник невеликий букет польових квітів.

Тінь зникла зі столу, пішовши слідом за гілками, а квіти лишилися. Я зупинилася, дивлячись на букет, і усміхнулась. Повільно витерла руки рушником. Обернутися не встигла.

Ґрейн ніжно та неквапливо обійняв мене ззаду і поцілував у скроню:

- Я вдома, - прошепотів він, полоскотавши вухо диханням.

- Я встигла засумувати, - опустивши голову, я погладила руку демона. Пальці відчули горбисті нерівності шкіри - шрами, які лишила по собі магічна стіна.

- Мене ж не було кілька годин, - Ґрейн потерся носом об моє волосся на потилиці. Я пирхнула і обернулася, не вивільняючись з м’якого полону його рук. Хитро подивилася знизу вгору:

- А тобі на довше йти не можна.

- Навіть якщо можна було б, я б не пішов, - нахабно сказав Ґрейн і нахилився ближче до мене. Торкнувся вустами моєї щоки, потім носа, і задумливо подивився в очі: - Знаєш що мені сьогодні здалося?

- Що? - я нервово переступила з ноги на ногу. У мене в останні дні було погане передчуття. Але Ґрейн зненацька хижо усміхнувся та підхопив мене на руки:

- Що ми сьогодні дарма вилізли з ліжка! - і він повернувся у сторону нашого будинку.

- Ґрейне! - я зі сміхом обійняла його за шию: - Почекай!

- Чого чекати? - демон насупився, але слухняно залишився на місці. - У тебе якісь термінові справи?

- Ні, я… - зніяковівши, відвела погляд. Ґрейн почекав кілька миттєвостей, а потім зітхнув і обережно опустив мене.

- Сумуєш за домом?

- З чого ти це взяв? - я відійшла на крок і поправила шаль, що сповзла з одного плеча. Очі так і не підняла.

- Бачу, - сумно зізнався чоловік. Він опустився на лавку біля столу, взяв з тарілки кілька ягід та закинув їх до рота.

- Ні, - я хитнула головою, але і сама відчула наскільки неправдоподібно прозвучало це слово. Теж сіла на лавку, поставила лікті на стільницю та опустила голову на зчеплені в замок пальці: - Тобто, скучаю, звісно. Два роки пройшло. Але я знаю, що у них все добре. Батько про себе подбає, у Дорайна власна сім’я, та і за Фондом також приглянуть.

- Останні ночі ти розмовляєш уві сні, - приголомшив мене Ґрейн. - Постійно згадуєш друзів.

Я зітхнула і підтиснула губи, не знаючи що сказати. Цілу довгу хвилину ми мовчали, думаючи про своє, а потім Ґрейн тихо заговорив:

- Мені шкода, що…

- Ні! - я стрімко опустила долоню, грюкнувши нею по стільниці. - Не смій шкодувати про час, що провів тут зі мною!

- Знущаєшся? - гірко посміхнувся чоловік. Блискітки у його темних очах майже повністю згасли. - Час із тобою найкращий час у моєму житті. Якби мені запропонували заплатити життям за ці два роки, що я прожив з тобою, я б погодився.

- Усе ти намагаєшся мене здихатися! - я обурено надула губки. - То на полювання підеш, то помирати зібрався. Аби тільки втекти. Ти мене хоч кохаєш?

Ґрейн задумливо знизав плечима:

- Зовсім трошки.

- Трошки? - спантеличено перепитала я. Ґрейн усміхнувся, потягнувся до мене, поцілував у щоку і прошепотів на вухо:

- Трошки сильніше, ніж ти можеш собі уявити.

Я тихо розсміялася, повернула голову та зловила вуста чоловіка своїми. Ми продовжили розмову за кілька хвилин. Я придивилася до зірок, які знову спалахнули на темній райдужці та поставила питання, яке не раз звучало за минулі два роки:

- Може, все ж скажеш чим тобі насправді довелося заплатити за свободу? Як ти втік?

Ґрейн тільки хитнув головою, як робив це завжди:

- Не важливо, Айро. Ходімо в дім.

Я розчаровано зітхнула та все ж вклала свою руку у долоню демона.

Заварюючи чай, я відвернулася від чоловіка і запропонувала те, що довго не наважувалася сказати:

- Може, спробуємо завести дитину?

Ззаду почувся гуркіт. Від несподіванки, я підстрибнула на місці та обернулася. Ґрейн ошелешено дивився на тарілку, яка випала з його рук та розбилася. Він повільно підняв голову та подивився на мене:

- Що?

- Дитину, - повторила я і повільно наблизилася. - Ми вже два роки живемо разом. Я подумала, що ми готові до такого кроку. Чому б не спробувати?

- Айро, - Ґрейну довелося прочистити горло, щоб говорити нормально: - Ми переховуємося від Міністерства Підглядань. Як ти це собі уявляєш?

Ці слова боляче вдарили по настрою, не просто опускаючи його на землю, а ще й закопуючи під ґрунт. Я стрімко відвернулася та схрестила руки на грудях. Іноді мені дійсно вдавалося забути, що ми зникли та ховаємося від усього світу. Невидимим щитом нас постійно накриває темрява. Він злочинець, а я співучасниця і ми не можемо повернутися до нормального життя.

- Вибач, - Ґрейн знову обійняв мене ззаду, притиснув до себе, огортаючи ніжністю: - Але знаєш, ми можемо повправлятися у цій справі.

- Зараз? - я все ж усміхнулася, відкинувши голову на плече демона. Він задумливо озирнувся на відчинені двері:

- А де ті двоє бешкетників?

- Здається, Кіра хотіла на гору, -  я повернула голову і поцілувала чоловіка у шию. Він прикрив очі та кивнув:

- Тоді вони до вечора не повернуться. У нас вдосталь часу.

І після цього одразу ж узявся до справи. Вже за кілька хвилин він одним рухом змахнув зі столу те, що на ньому стояло. Не припиняючи цілувати, підхопив мене та посадив на стіл. Я вимогливо розстібала його сорочку, а руки демона мандрували моєю спиною, малюючи тактильні візерунки.