41

Дверцята карети відчинилися ривком. Я здригнулася та обернулася до виходу. Обидві куниці вмить опинилися на моїх плечах. У салон зазирнула Румія Хінок:

- Ви одна, міс ат Нарі?

- А ви телепортуєтеся за мною? - я вмить повернула собі спокійний та впевнений вигляд. Принаймні постаралася це зробити. Піднялася та вийшла з екіпажу. Працівниця Міністерства Підглядань прискіпливо оглянула порожній салон, наче там міг хтось ховатися, та повернулася до мене:

- Хтозна. Можливо, я взагалі перебуваю у двох місцях одночасно, - вона сказала це так рівно та гордовито, що я дійсно задумалася над такою можливістю. Хоча довго залишатися у задумливості мені не дозволили. Румія повідомила: - Я особисто проведу вас до Тіньмара. 

- Він не Тіньмар, - перебила я, роблячи крок вбік, щоб перегородити Румії дорогу. Жінка спочатку здивовано глянула на мене, а потім саркастично вигнула праву брову:

- І хто вам таке сказав?

Я хотіла вказати на Кіру, але вчасно схаменулася. Відчула як куниця сховалася за моїм коміром, притиснувшись до тіла, щоб Румія її не побачила.

- Я це знаю, - промовила впевнено та рішуче. - Ґрейн не причетний до усіх тих вбивств, які на нього хочуть повісити.

Румія тяжко зітхнула. Вона покачала головою та повільно вийняла з кишені свій портсигар. Діставши звідти цигарку, вона задумливо постукала кінчиком по срібній кришечці, а сама підняла голову до затягнутого хмарами неба:

- Скажіть чесно, Айро, - заговорила, дивлячись кудись у сіру далечінь. - Ви закохані у нього?

“Ні” - це була б правильна відповідь.

Одне впевнене суворе “ні”, і я могла б далі сперечатися з Румією, наводити аргументи, вимагати справедливого суду та розслідування.

І це “ні” я мала б вже сказати. Мала б вимовити його швидко, без роздумів, без боротьби з собою та своєю магією.

Але не змогла.

Румія піднесла цигарку до рота. Не змінюючи положення голови, вона глянула на мене та посміхнулася куточками губ:

- Я так і знала. Демонічний потяг. Повторюєте долю власної матері.

- Звідки ви знаєте про матір?! - я вищирилася не гірше за розлючену куницю та відступила на крок. Опустила голову, дивлячись на жінку з-під насуплених брів. Вона підпалила цигарку і відповіла спокійно, видихаючи слова крізь сірий дим:

- Коли хтось потрапляє в поле зору нашого Міністерства, він може забути про будь-які таємниці. Ми знайдемо усе.

- Не усе, - я стиснула і розтиснула кулак. - Те, що сховане темрявою, навіть ви не знайдете.

- І темряву також можна перехитрити, - Румія знизала плечима і подивилася у бік воріт в’язниці. - Головне знайти слабке місце.

На останніх словах жінка нагородила мене іронічним поглядом. Я стиснула зуби так, що щелепи звело судомою. Румія ж невдоволено похитала головою:

- Нічого особистого, міс ат Нарі. Наше Міністерство не хоче сваритися ні з вашим батьком, ні з теперішнім логофетом і його неадекватним сином, але робота є робота. Тіньмар, чи Ґрейн, як ви його називаєте, злочинець. І не просто вбивця, а дуже небезпечний демон. Ваша магія зіграла з вами злий жарт. Або ж вашою долею було допомогти нам впіймати злочинця та покарати його. На жаль, його стратять. Тому не мучте себе, Айро, а зосередьтеся на тому, щоб вилікувати свій потяг.

- Це не лікується, - прошепотіла я. Слова про страту наче витягнули з мене життя. Я опустила руки. Вони безвольно обвисли, і я більше не відчувала сил, щоб їх підняти. Румія цокнула язиком. Вона дивилася на мене без жалості, лише зі втомою, наче на дурну дитину, яка невчасно причепилася з питаннями “а чому сонце сяє і трава зелена”.

- Не треба вам іти до нього, - сказала вона, знову огортаючи мене гірким димом. У цей момент і мені захотілося наповнити ним легені. Щоб в організмі з’явилося хоч щось огидніше за відчуття власної безпорадності.

- Але я все ж піду, - у ці слова я вклала останні сили. - Якщо ви опинилися тут, щоб провести мене до нього, то ведіть. Ви мені нічого не докажете.

Румія зміряла мене довгим поглядом. Зробила велику затяжку, а потім викинула цигарку, влучно поціливши у смітник.

- Ходімо, - кивнула вона, обігнула мене і попрямувала до вартових.

Після пропускного пункту нас зустріли холодні кам’яні коридори в’язниці. Вона розташувалася за межею Шедана, і була розрахована на утримання демонів, відьом та іншовимірних створінь з майже будь-якими здібностями та силами. У коридорі, яким ми крокували, не було вікон. Під стелею висіли ізольовані магічні світильники. Усі джерела магії тут були захищені, щоб відвідувачі та постояльці не могли витягнути з них енергію або підкорити собі. Міцні залізні двері відчинялися та зачинялися на звичайні замки. Магія на території в’язниці була спотворена. Більшість заклинань були врізані у стіни ще на етапі будівництва.

Звуки наших кроків луною розносилися вперед і назад. Їх переривали лише гуркоти замків та дверей, що відчинялися та закривалися. Мовчазні охоронці тільки кивали Румії.

Піднявши голову, я зустрілася поглядом з великими жовтими очима. Створіння, що було схоже одразу і на кота і на лисицю, з коротким хутром піщаного кольору, уважно стежило за нами, сидячи у ніші під стелею. Розміром воно було з великого собаку, але пересувалося безшумно та дуже швидко. Я знала, що таких створінь розводять для охорони місць, подібних до цієї вʼязниці. Їх називали тáру - тварини, не чутливі до магії майже так само як і драконовидні, що дожили до нашого часу. А ще вони не знали страху та жалості. Вони не чіпали відвідувачів та охоронців, але втікача розірвали б на місці. На моєму плечі злякано пискнув Геррі. Я клацнула куницю по носу, змушуючи опустити голову. Сама також перервала зоровий контакт з тáру, щоб раптом не розгнівати хижака, та прискорила крок вглиб вʼязниці.

Я це місце не любила, хоч до відкриття власного Фонду мені доводилося сюди навідуватися. Але тепер я не дивилася на охоронців і не прислухалася до сторонніх звуків. Тільки намагалася пригадати де розташована камера, у якій є все необхідне, щоб тримати Ґрейна.