34

- Як тобі в голову прийшло телепортуватися через кордон до іншої країни?

- А ти збирався залишити Айру з вбивцею?

- Та ти ж спровокував скандал! Представники Моріони вже вимагають видати тебе їм, як правопорушника!

- Ти мене взагалі чуєш, батьку?! У них під носом орудує демон, що володіє темрявою, а їх хвилюю саме я?

- Той найманець не порушував кордони!

- Він порушує закон!

Крики долинали з закритого кабінету логофета Ізаріди. Сварку двох розлючених демонів не могли стримати навіть міцні двері з темного дерева.

Я сиділа на мʼякому шкіряному дивані у приймальні. Мене оточували стіни, пофарбовані у бежевий, та деревʼяні дорогі меблі з одного гарнітуру. За столом з іншого боку дверей працювала секретарка логофета. Вона вдавала, що її взагалі не хвилює те, що відбувається у кабінеті, але вже хвилин з десять дивилася на один рядок чергового документу.

Елері поклала руку мені на плече. Я повільно повернулася до неї. Дружина Дорайна, здавалося, зовсім не набрала вагу за вагітність. Навіть живіт у неї був дуже акуратний, хоча вона мала от-от народити.

- Скажи хоч щось, - попросила вона. 

Моя нога більше не боліла. Елері володіла магією на рівні творця, і моя рана для неї була зовсім незначною.

Я подивилася у зелені очі подруги. Вони були майже демонічними, тільки без мандрівних іскорок. І саме відсутність останніх нагадувала мені, що Елері напівкровка, її магія пасивна, і вона ніколи не дізнається що таке демонічний потяг.

Я опустила голову і подивилася на темний паркет. Похитала головою:

- Не знаю що сказати.

- Дорайн місця собі не знаходив, коли ти зникла, - промовила вона тихо.

Я тільки кивнула. Відчувала себе пригнічено. Здавалося, що я програла у найважливішій грі свого життя.

Я закохалася у злочинця. У найманого вбивцю, який був оголошений у розшук не тільки в Моріоні, але і в Ізаріді, і ще в декількох країнах, бо на рахунку загадкового Тіньмара були вбиті громадяни різних держав. Та навіть гірше, я не могла змусити себе боятися його чи ненавидіти. Бо я відчувала, що він створений для мене.

І це було жахливо. Я розуміла ірраціональність своїх почуттів. Знала, що не можу дозволити їм взяти гору і змусити мене виправдати злочини.

Розуміла. Але відчути це не могла.

- Ти дійсно вважаєш, що він твоя половина? - Елері прошепотіла питання ледь чутно, схилившись ближче до мене. Її рука все ще стискала моє плече, і мені здавалося, що цей дотик - єдине, що тримає мене у реальності. Я накрила її пальці своєю долонею і сумно посміхнулася:

- Не знаю.

- Брешеш, - одразу викрила мене подруга. Вона дивилася на мене серйозно та уважно. Навіть Геррі не втручався у розмову. Він тихо сидів на спинці дивану та прислухався до голосів за дверима. Звідти долинали крики Моріара та Дорайна. Мій батько теж знаходився всередині, але зараз, напевно, не вважав правильним втручатися у сімейну сварку.

- Брешу, - погодилася я, і знову відвела погляд. - Так, я відчула демонічний потяг.

Елері нічого не сказала. І за це я була їй вдячна.

Коли цю фразу від мене почув Дорайн, то почав переконувати, що я взагалі не знаю що таке демонічний потяг, і не могла його відчути до Ґрейна. Нібито ми були знайомі надто мало. Наче він приворожив мене, чи мені просто здалося.

І ці його слова були образливими. Адже я точно знала що відчувала. Жодне чаклунство не змусить тіло і магію так відкликатися. І зверхність Дорайна мене зачепила.

Та його дружина не була такою категоричною. Вона присунулася ближче до мене, поклала голову мені на плече та прошепотіла:

- Мені так шкода.

- Мені теж, - зітхнула я. Кілька хвилин ми мовчали. За дверима теж раптово запала тиша.

- І ти впевнена, що він не завдав би тобі шкоди?

- Ніколи, - я відповіла надто швидко.

Перед очима сплив спогад. Я побачила Ґрейна, який стояв на фоні відчинених дверей будинку цілительки, Кіру на його плечі, яка розправила крила і вигукнула: «та вбий їх». А потім я побачила як ворухнулися губи Ґрейна.

«Не можу».

Мені здалося що тепер я навіть почула його тихий голос, хоча насправді чоловік не видав жодного звуку. Він ніби не міг цього сказати.

- Що нам тепер робити? - знову закричав Моріар ат Катара. Секретарка здригнулася і випустила з рук папери. Одразу спохопилася і почала безглуздо пересувати по стільниці предмети.

Усі прилади звʼязку на її столі було деактивовано, щоб логофета ніхто не міг потривожити. Та раптом відчинилися вхідні двері. З коридору всередину приміщення зайшли люди у формі Міністерства Підглядань.

Ми з Елері одночасно підхопилися на ноги. Секретарка вискочила з-за столу і кинулася у кабінет логофета, наче збиралася там сховатися.

- Румія Хінок, - Елері впізнала стару знайому. Губи подруги стиснулися у тонку лінію.

Колись саме Румія зустріла Елері біля Міністерства Підглядань в іншій реальності, куди її підступно відправила закохана у Дорайна демониця. Після завершення тієї історії у подружжя ат Рогад залишилися не найкращі спогади про Румію і усе Міністерство. А зараз, здається, і мені випаде нагода ближче познайомитися з цією жінкою.

Робітниця Міністерства Зовнішньосвітової розвідки нагородила суворим поглядом Елері, потім мене, і лиш після цього кивнула:

- Добрий день, дами. Я прийшла поцікавитися чому не можу звʼязатися з логофетом.

- Він трохи зайнятий, - Геррі заскочив на плече Елері та розпушив шерсть. - Працює, а не вештається. Вам знайомий такий спосіб проведення часу?

- Дуже дотепно, - Румія глянула на куницю таким вбивчим поглядом, що Геррі втиснувся у шию компаньйонки. А потім жінка подивилася на мене: - А мені здається, що він зараз зайнятий тим, щоб прикрити власного сина.

Двері кабінету відчинилися. У приймальню вийшов Дорайн, а за ним Моріар та Сазек ат Нарі.

- Мене шукаєте, міс Хінок? - Дорайн продемонстрував ікла в недобрій посмішці. Румія залишилася байдужою до сарказму, яким було сповнене питання та відповіла чесно: