30

У реальність я поверталася неохоче. Затишна мʼяка темрява, що оточувала мене, здавалася надто привабливою.

Та раз у раз мене хтось висмикував з неї. Дехто рішуче та невгамовно намагався не дати мені повністю поринути у забуття. Я бачила червоні сполохи та чула голос, що кликав мене.

І чому він так чіплявся за мене? Навіщо з усіх сил тягнув туди, де накрапав дощ та гасав між величних сосен північний вітер? Як ми з ним взагалі зустрілися? І що буде з нами далі?

Коли я все ж відкрила очі, то побачила небо через відчинене вікно. У невелику кімнату залітав запах лісу та очерету. Наді мною нависала світла стеля, а під собою я відчувала твердий матрац і тонку подушку.

Зробила глибокий вдих. Легені наповнилися запахом ліків і трав. У ту ж мить нога відізвалася тупим болем. Я скривилася і повернула голову набік.

Ґрейн сидів на стільці поруч із ліжком, на якому я лежала. Він витягнув ноги, схрестив руки на грудях та опустив голову. Його дихання було глибоким і рівним. Я навіть завмерла, дивлячись на чоловіка. Вперше я бачила як він спить. Охоронець завжди лягав пізніше, а прокидався раніше.

Я придивилася до чоловіка і мимоволі посміхнулася. А він ніби відчув мій погляд. Чорні вії здригнулися і піднялися. Багряні очі глянули на мене. У першу мить погляд Ґрейна був спантеличений, але він швидко прийшов до тями і подався вперед.

- Як ти? - спитав він пошепки, протягнувши до мене руку. Я відчула як він торкнувся мого плеча, але продовжувала дивитися у його обличчя.

- Де ми? Що сталося?

- Ми у цілительки, - повідомив мені Ґрейн. Він навіть підсунув стілець ближче до ліжка, потім взяв стакан води зі столика та запропонував мені: - Хочеш пити?

Я кивнула.

Мені здалося, що у мене вистачило б сил сісти самостійно, але Ґрейн притримав мене та допоміг. Лише коли моє горло припинило нагадувати пустелю, розмова продовжилася.

- Що сталося у тому будинку? - я насупилася, намагаючись згадати останні події. - Я памʼятаю, що ти пішов, а я зайшла у кімнату і… здається, там був дим.

- Так, - мій охоронець прикрив очі та відвернувся. Я відчула як неприємно йому це говорити, але все ж він почав розповідати: - Вибач мені, Айро. Мені треба було дещо владнати. І тому я вийшов ненадовго. А коли повернувся, то у будинку вже нікого не було. Речі залишилися на своїх місцях, а господарі просто зникли.

- Вони перемістилися, - спогади зʼявлялися у моїй свідомості наче бульки на калюжах під час дощу, але так само стрімко вони лопалися, змушуючи мене здогадуватися чи справді це відбувалося, чи тільки наснилося.

- Так, - підтвердив Ґрейн. - Ці люди виявилися не простими. У них був налаштований захищений телепортаційний шлях, щоб вони могли забратися з тієї садиби у будь-яку мить. І персональний сховок, оснащений наче штаб-квартира повстанців. Хоча я певен, що навіть у Фарельда Німуса немає такого арсеналу артефактів, який був навішаний на тому покидьку.

- Вони співпрацювали з Фарельдом? - розгублено перепитала я і торкнулася рукою чола. У голові гуло.

- Ні, вони торгували особливим мʼясом. Ми натрапили на справжніх канібалів-бізнесменів, - Ґрейн пирхнув і наморщив ніс, ніби вважав себе винним у тому, що сталося. Хоча саме я затягла нас у пастку.

- А де дівчата? - поставила я нове питання. 

- Я посадив їх на диліжанс до міста, у якому живуть їхні родичі. Виявилося, що вони їхали з Арноли у гості. З ними були мати й батько. На дорозі їм зустрілася самотня жінка. Вона шкутильгала, була втомлена та попросила підвезти до садиби. Це була Катря. Так вони заманили сім’ю до себе. Батьків вбили одразу. Принаймні дівчата так думають, і це на краще.

- Чому це? - я примружилася, дивлячись на Ґрейна. Десь усередині я вже розуміла до чого він хилить. Адже я спіймала сигнал про допомогу, який навряд чи могли відправити діти, та коли ми приїхали, більше нікого живого не було. Охоронець глянув мені в очі, та кивнув, ніби прочитав думки.

- Не знаю, що вони зробили з батьком дівчат, а от мати довго була живою. Скоріш за все вони підтримували у ній життя, щоб мʼясо довше залишалося свіжим. Гадаю, саме вона і транслювала сигнал, який ти зловила.

- Ти теж його чув? - я спантеличено підняла брови. Помітила як Ґрейн міцно зчепив зуби, але пручатися не став, просто кивнув. Мене огорнула образа: - Але чому не відреагував?

- Айро! - він не підвищив голос, але від такого тону захотілося відійти трохи далі. Демон прикрив очі рукою, а потім спробував пояснити: - У мене є завдання: наглядати за тобою. А у Моріоні йде війна. Тут постійно хтось потребує допомоги. А крім того це могла б бути пастка. Я не хотів тебе хвилювати, тому нічого не казав.

Він знову поглянув на мене. Кілька секунд ми просто дивилися в очі одне одному, та все ж я здалася:

- Добре, вибач. Розповідай далі.

- Далі ти все бачила. Стариган відразу зрозумів, що ти не місцева, а тому вони й вирішили запастися мʼясом для продажу.

- А та Катря, вона…

- Не сповна розуму, як і її сестра.

- Вони говорили про якісь заклинання, - згадала я. - Можливо, через це…

- Це вже ми навряд чи дізнаємося. Нога дуже болить? - Ґрейн так стрімко перестрибнув на іншу тему, що я навіть не одразу зрозуміла про що він. Але хитнула головою та поставила нове питання:

- Але як ти зміг знайти мене? - я напружилася, намагаючись вичавити з памʼяті події, що відбувалися після того, як в мене влили дозу зілля. Почала перераховувати вголос: - Якщо вони перемістилися захищеним каналом у приміщення з дзеркальним захистом, та ще й Всеслав знищив місце злочину, то знайти мої сліди, - і раптом мене накрило спогадом. Темним і зловісним, пронизаним гнівом та страхом. Я підняла очі та ошелешено дивилася на Ґрейна. Чоловік лише втомлено прикрив повіки. А я прошепотіла: - Темрява…

Це було неймовірно! Людей і демонів, які вміють заклинати темряву, надто мало. Їх можна перелічити на пальцях двох рук. І усі вони були відомі! Усі стояли на обліку, та мусили попереджати про свої здібності. Адже виявити їх без спеціальних навичок неможливо. Так само як і захиститися…