23

Опинившись наодинці з Кірою я раптом відчула себе незатишно, наче сиділа з подругою, з якою товаришувала у дитинстві, а зараз зовсім не мала спільних тем та інтересів. Куниця, здається, відчула щось схоже, бо вона спочатку задерла голову, вивчаючи поглядом стелю, а потім почала чистити пір’я на крильцях. Та зрештою вона не витримала і трьох хвилин мовчання:

- Якщо той Дорайн дійсно твій друг, - вимовила вона раптово: - То у тебе ж, напевно, є наречений? Або демон, який тобі подобається?

Я спантеличено обернулася до неї. Подивилася у чорні оченята і хитнула головою:

- Немає.

Кіра цокнула язичком та пом’яла лапками оксамит крісла на спинці якого сиділа.

- Чому ти питаєш? - я схилила голову до плеча, спостерігаючи за реакцією куниці. Вона одразу сховала погляд, почала нишпорити ним по кімнаті, намагаючись ухопитися за щось. Крильця нервово сіпалися та тремтіли. Так зазвичай було у Геррі, коли він нервував.

- Я тобі не подобаюся? - ховаючи гірку усмішку спитала я.

- А повинна? - пирхнула куниця. - Ми лише повинні довезти тебе до певного місця, це наша робота і не більше.

Кіра відвернулася від мене і втупила погляд у вікно. За склом мало що можна було побачити. На місцину спустилася глуха ніч, але куниця удавала, що видовище їй дуже подобається. Я кинула погляд у бік дверей у ванну, але все ж тихо спитала:

- А якщо ні? Якщо раптом я захочу затриматися у житті Ґрейна?

Кіра здригнулася. Її крила піднялися та завмерли в одному положенні. Вона повільно опустила голову, розмірковуючи, а потім повернулася до мене.

- У тебе не вийде, - вимовила вона холодно та рішуче. Глянула мені у вічі та додала з викликом: - На щастя.

Я насупилася, але продовжити розмову не змогла. Двері з ванної відчинилися та у кімнату повернувся Ґрейн. Він зробив два кроки і раптом завмер. Перемістив погляд з мене на куницю і назад. Я скоріше труснула головою та зчепила руки у замок, обхопивши праве коліно, надала своєму виразу обличчя розслабленості. Але чоловік все ж насторожено уточнив:

- Що сталося?

- Нічого! - бовкнула Кіра та зістрибнула зі спинки крісла. Ґрейн повернувся до мене. Я тільки знизала плечима.

У двері постукали.

- Господарі запрошують вас на вечерю, - пролунав тонкий жіночий голос.

- Одну хвилину, - відгукнувся Ґрейн. Він ступив ближче до мене та швидко зашепотів:

- Який у тебе план, Айро?

- Треба побачити усіх мешканців будинку, - вимовила я, підхопившись на ноги. Поправила свій одяг: - Я запущу ще одне пошукове заклинання, коли впевнюся, що жоден з них не володіє магією на рівні вище четвертого.

- А якщо володіє?

- Доведеться його знешкодити, - я впевнено глянула на Ґрейна. - Мені треба побачити тих, хто тут живе. Потім я почну обстежувати дім. Звісно, якщо не зрозумію вже за столом кому саме потрібна допомога.

Мій охоронець зітхнув. Він запустив руку у волосся, озирнувся на двері, але перш ніж піти у коридор, додав:

- Подай мені знак, якщо треба буде втрутитися та просто покласти усіх пиками у підлогу.

- І як мені це зробити? - я посміхнулася, спостерігаючи за грою іскор у темних райдужках. Демон смикнув губою і вирішив:

- Загадаєш у фразі троянду, і я зрозумію, що треба діяти.

- Добре, - я кивнула і запропонувала охоронцю руку. Він вагався лише мить, а потім ніжно торкнувся моєї долоні. Я відчула його гарячу суху шкіру. По моїй спині прокотилася хвиля жару та розтеклася попереком. Мені захотілося зробити ще крок назустріч, щоб опинитися надто близько. Десь усередині з’явилося непереборне бажання скоротити відстань між нами, перейти межу, яка розділяла охоронця та підопічну. Щось у мені тягнулося до Ґрейна.

І я ніяк не могла це собі пояснити.

- Йдемо вже, - буркотливо поквапила нас куниця, застрибуючи на плече компаньйона. - Раптом там без нас усіх урятують!

Мені довелося відвернутися. Видихнути, відчувши що я затамувала подих поки дивилася у вічі демону. Він також стрепенувся, ніби вийшов із заціпеніння, і нарешті рушив до дверей.

Крокуючи коридором, я уважно придивлялася до служниці. Обравши момент, коли ми спускалися сходами, я гукнула її та спитала:

- У вас тут все добре?

Моя інтонація промовляла краще за слова. Я вже знала яку слід підібрати, щоб людина почула “мені можете вірити, я допоможу”.

Та Марічка зреагувала нервово.

- Так! - вона насупилася та смикнула плечем. - Все добре у нас!

- Цей особняк такий чудовий, - я посміхнулася служниці, намагаючись зазирнути їй у вічі. Ґрейн тим часом трохи сильніше стиснув мою руку, наче боявся, що я втечу від нього. - Давно ви тут живете?

- Давно, - буркнула Марічка та низько схилила голову. Волосся впало на її обличчя, сховавши його від мене, а служниця майже побігла вперед коридором.

- Вона дивна, - прошепотів мені на вухо Ґрейн.

- Вона хвора, - скептично прокоментувала Кіра.

Я підтиснула губи та увійшла до їдальні. Спочатку навіть примружилася від зненацька яскравого світла. У решті маєтку магічні світильники були тьмяними, а над столом наче сяяло маленьке сонце. Покліпавши, я змогла побачити великий дерев’яний стіл посеред майже порожньої зали. Він був прямокутної форми. З двох боків від нього стояли по чотири стільці, і ще один у голові столу, прямо навпроти дверей. Саме там сидів Всеслав. Він піднявся та велично кивнув мені:

- Проходьте, любі гості.

Марічка зупинилася біля двох порожніх стільців та відсунула їх трохи від столу. Після цього вона відійшла до стіни.

Ґрейн тримався рівно та з гідністю, властивою справжнім аристократам. Він провів мене до місця та підсунув стільчик, допомагаючи граційно сісти. Я тим часом оглядала присутніх. Крім нас демонів за столом не було. Тільки семеро людей. 

Дві дівчинки зацьковано глянули на мене та опустили очі до тарілок. Вони були схожі: однакові світло-русяві коси, ніжно-блакитні очі та ластовиння на кирпатих носах. Старшій було років чотирнадцять, а молодшій, напевно, вісім. Вони чемно тримали руки на колінах та очікували дозволу їсти.