22

Це виявився той старий, що пустив нас у дім. Але він був не один. За ним у передпокій вийшов високий чоловік у чорному костюмі-трійці. Його вбрання здалося мені трохи застарілим, але воно напрочуд гармонійно виглядало на фоні старовинного особняка, ніби доповнювало його, змушуючи відчути себе гостями у минулому сторіччі. Незнайомець оглянув нас холодним поглядом надто світлих, майже білих очей. Його світла шкіра контрастувала з темним костюмом та чорним волоссям, від чого здавалася скоріше сірою, ніж просто блідою.

- Добрий вечір, - поважно та зверхньо привітався чоловік.

- Добрий, - я знову надягла маску слабкої та беззахисної жінки. - Дякую, що погодилися вислухати нас.

- Орест каже, що ви були дуже наполегливою, міс, - куточки губ чоловіка кривилися униз при кожному слові. Він пройшовся по мені настороженим поглядом: - Можливо, навіть зухвалою.

- Вибачте, - я намагалася зробити так, щоб мій голос звучав якомога правдоподібніше, хоч і не відчувала своєї провини. Собі не було сенсу брехати, що я поводилася чемно і не тиснула на старого. Та зізнаватися у цьому я не поспішала: - Мені просто було дуже страшно залишатися у лісі, коли у будь-який момент може початися злива. Вітер уже звалив дерево на наш магмобіль! Чого ще я можу очікувати тут? Чи можемо ми переночувати у вас?

Чоловік поглянув мені за спину. На мить він задумливо насупився. Я вже хотіла щось сказати, щоб відвернути увагу від Ґрейна, адже мій охоронець не виглядав слабким хлопчиком, який міг злякатися громовиці. Та ззаду раптово пролунав смиренний голос:

- Моя дружина боїться грому. Вона не звикла до таких умов, у яких ми опинилися. Це мала бути просто подорож іншою країною, а ми ніби потрапили в паралельний світ, де на нас дивляться як на прибульців, та ще й погода ніби сказилася.

Охоронець вимовив це спокійно, наче казав щиру правду. Якби я не мала відточених навичок, я б ніколи не запідозрила брехні. Він наче перевтілився в одну мить, начепивши на себе роль дбайливого чоловіка. Я озирнулася та тепло посміхнулася йому, як могла б посміхнутися дружина, але насправді намагалася мовчки подякувати. І ледь не здригнулася, коли чоловік, продовжуючи дивитися на господаря садиби, обійняв мене за талію.

- Я можу заплатити вам, - продовжив Ґрейн. - Тільки дозвольте нам перечекати ніч.

Перевівши погляд на господаря будинку, я побачила, що його вираз обличчя змінився. Настороженість зникла. Мій охоронець зміг пошити його у дурні своєю акторською майстерністю.

- Добре, - зітхнув чоловік. - Місця у домі вистачить.

- Але… - старий здивовано глянув на господаря, та той не дав йому заговорити. Він владним жестом торкнувся його плеча та стиснув пальці:

- Оресте, припини. Гості так рідко приїжджають до нас самі. Тим паче це гості з Ізаріди, - чоловік знову подивився на нас. І від його холодного погляду мені раптом стало ніяково. Було у ньому щось дивне, що змусило мою шкіру вкритися пухирцями. А чоловік посміхнувся: - Ми не можемо відмовити вам у такому проханні. Адже ким ми будемо, якщо виженемо прекрасну жінку під дощ. Мене звати Всеслав. 

Чоловік глянув на мене, ніби запитував, і я швидко відповіла:

- Айра, а це…

- Вальтрікс, - перебивши мене, вимовив Ґрейн. Я одразу прикусила язика. Ну от! Ледве не забула, що у нього псевдонім!

Всеслав кивнув, приймаючи відповідь, і продовжив:

- Марічка покаже вам гостьові кімнати. Марічко!

Останнє слово Всеслав крикнув убік. Почулися швидкі кроки. Я перевела погляд на дверний отвір. До нас вибігла жінка. Її обличчя прикривало темно-сіре сухе, мов сіно, волосся. Вона сутулилася та лякливо опускала голову. На ній було сіре плаття та білий фартушок, які колись носили покоївки.

- Марічко, - ніжно промовив до неї господар будинку. Жінка швидко закивала головою, але погляд не підвела. Я зацікавлено придивлялася до неї, помічаючи як тремтіли її пальці та нервово смикалася щока. - Ці люди наші гості на одну ніч. Відведи їх до гостьової кімнати.

Жінка знову закивала, а потім глянула на мене. Одне око в неї сильно косило. Вона нічого не сказала, лише зробила жест рукою, а потім, дрібно перебираючи ногами, пішла до сходів.

- Вона трошки несповна розуму, - прошепотів господар будинку, перевівши погляд на мене. - Але працівниця хороша. Тому не звертайте уваги на її ваду, вона соромиться.

- Звісно, - я вичавила з себе ввічливу посмішку. - Дуже дякую вам.

- Прошу, - Всеслав кивнув так велично, наче врятував мені життя, а потім повідомив. - За годину у нас вечеря. Будемо чекати вас за столом.

Я подякувала і все ж рушила на другий поверх. Коли ми підіймалися сходами, я крадькома озирнулася до Ґрейна:

- Дякую, що підіграв.

Він кілька хвилин мовчав. За цей час служниця відчинила двері кімнати та відійшла, низько схиливши голову, а коли ми увійшли у кімнату, вона стрімко втікла. Лише закривши двері, Ґрейн повернувся до мене та зітхнув:

- Якщо для тебе це так важливо, то ми перевіримо чи не потребує тут хтось допомоги, - смиренно сказав він. Я вдячно посміхнулася, відчувши підтримку, а Кіра роздратовано констатувала:

- Ідіот.

Від мене їй дістався сповнений осуду погляд, який куниця проігнорувала та зістрибнула з плеча демона, побігши нишпорити по кімнаті. Ґрейн відвів погляд, ніби не хотів зі мною говорити, та я удала, що не помічаю його настрою:

- Мені здалося, що служниця поводиться підозріло. А ще у них не моріонські імена. Ти помітив?

- Так. Але й не ізарські. Можливо, переселенці.

- А те, що вони живуть у покинутій хатині вас не насторожує? - обурено прошипіла Кіра. - Тут усюди павутиння та тонни пилюки.

Вона навіть чхнула у підтвердження своїх слів. Я оглянула кімнату і повинна була погодитися з куницею:

- Я ще перед будинком зрозуміла, що тут щось не так. Сад занедбаний, дорога нерозчищена.

- А ще той стариган дивився тільки на твої ноги! - Кіра застрибнула на плече Ґрейна та розпушила шерсть. Теж глянула на мої коліна, сховані за тканиною штанів, та скривила мордочку: - Вони звісно нічого такі, але не настільки, щоб витріщатися з таким божевільним блиском очей.