19

У Кіриному мовчанні так голосно звучав докір, що мені дійсно стало ніяково, ніби ми займалися з Ґрейном чимось непристойним.

Сам охоронець на куницю навіть не подивився. Він звично підготував для мене задні сидіння магмобіля.

Десь далеко у лісі завив вовк. Протяжний, сповнений туги звук розлився над лісом. Певно, він шукав місяць, але той був схований за хмарами.

Я насторожено озирнулася, але звірі вочевидь були дуже далеко. Ні Кіра, ні Ґрейн на голос санітару лісу не відреагували.

- Все добре, Айро? - охоронець підійшов ближче до мене, зазирнув у вічі: - Може, дати тобі ще одну ковдру?

- Ні, дякую, все нормально, - я посміхнулася чоловікові. Цілу мить вагалася чи варто побажати йому доброї ночі та подякувати за демонстрацію руїн, але просто відвернулася та пішла до магмобіля. Почула кроки чоловіка. Він попрямував до багаття.

Засинаючи, я намагалася відігнати від себе думки.

Завдяки специфіці своєї роботи, я добре розпізнавала емоції співрозмовників. Уміла чути брехню у їх словах. Від Ґрейна ж віяло недосказаністю. Я думала, що вона зникне в ту мить, коли він сказав мені своє ім’я. Я відчула, що він каже правду, та ні на секунду не засумнівалася. Так, раніше він користувався псевдонімом, а тепер відкрився мені. Але було і щось іще.

Та в усіх є секрети, чи не так?

Тихі голоси я почула ще уві сні. Прокинулася, але не ворухнулася. 

Згадала дитинство, коли навчилася приходити до тями після сну, але навіть не змінювала ритм дихання. Тоді я підслуховувала розмови батьків, які сварилися в іншій кімнаті. Слух демонів досить гострий і мені довелося його обманювати.

Не знаю щодо Кіри, але Ґрейн одразу відчув би моє пробудження. Тому моє серце продовжувало битися рівно, навіть без застосування магії. Я не відкривала очі та не ворушилася, прислухаючись до розмови.

Кіра допомагала компаньйону прибирати речі, а сама шипіла ледь чутно:

- Ти поводишся огидно, - казала куниця. Якби я не знала, що це говорить вона, то подумала б, що до нас приєднався хтось незнайомий мені. І тон, і манера мови - усе було якимось чужим.

- Замовкни, - похмуро наказав Ґрейн, але Кіра не збиралася йому коритися:

- Не замовкну! Ти був схожий на дурного віслюка, коли дивився на неї з тією посмішкою! Мене ледь не знудило від ваших поглядів.

- Припини, - втомлено попросив Ґрейн. Мені здалося, що він відчуває сором за свій вчинок. 

Але нічого ж не сталося!

- Може припиниш ти? - Кіра навіть підвищила голос. Але в ту ж мить обидва замовкли і прислухалися. Я продовжувала контролювати своє тіло, удаючи, що сплю. І мені повірили. Кіра знову зашипіла, наче змія: - Не хочеш припинити робити дурниці? Ти назвав їй своє ім’я!

- Це зробила ти, - ніби хлопчисько, Ґрейн перекинув провину на куницю. Вона пирхнула:

- Вона навіть не помітила. Сказав би що це якась лайка моріонською!

- Вона відчула брехню і наш настрій, - мені здалося, що Ґрейн схилив голову. Голос його звучав більш хрипко: - Нічого страшного, якщо вона буде знати моє ім’я. Я просто намагаюся бути ввічливим.

- А навіщо ти потягнув її до схилу? Нам не платять за екскурсії! Ми повинні супроводжувати її і стежити, щоб вона не постраждала дорогою. Ти взагалі памʼятаєш, що вона лише наша робота?

Відповідь на останнє питання не пролунала. А я раптом усвідомила, що затамувала подих.

За мить Кіра чкурнула у кущі, а Ґрейн закопирсався у речах. Мене було розкрито. Та я все ж удала, що тільки-но прокинулася. Потягнулася, позіхнула та сіла на сидінні.

- Доброго ранку, - звично посміхнувся Ґрейн, коли я відкрила двері та звісила ноги назовні. Мене одразу обійняла ранішня прохолода і запахи лісу. Трава на галявині та корпус магмобіля були вкриті блискучими крапельками.

Після сніданку ми знову рушили у дорогу. Вже ввечері ми мали приїхати до місця призначення. Це мене заспокоювало, але водночас нервувало. Я знала, що мені треба буде знайти дівчину, яка мене покликала, а потім разом з нею швидко забратися геть з Моріони.

І тоді мені доведеться попрощатися з Ґрейном.

А мені уже стало здаватися, що ця дорога триватиме вічність. Я зможу відчувати цього чоловіка поруч, чути його спокійний голос та ловити на собі червоноокі погляди.

- Чому у тебе немає Стража? - спитала я, торкнувшись власного запʼястя.

- Він мені не потрібен, - знизав плечима Ґрейн.

- На такій роботі не потрібен магічний фамільяр, який може стати щитом? - я схилила голову набік, роздивляючись співрозмовника. - Мені здається, він міг би стати у пригоді. До того ж сил тобі точно вистачає.

- Вистачає, - не бачив сенсу спростовувати моє твердження Ґрейн, але і погоджуватися не збирався: - Але я дійсно звик працювати без нього. Кажу ж, немає потреби. Себе я можу захистити. Кіра завжди поруч. А більше нікому я б не довірив Стража. До того ж я вважаю, що додаткові аксесуари, на кшталт амулетів, артефактів чи Стража, тільки розсіюють увагу, створюючи ілюзію захищеності. Мені ж важливо завжди залишатися зібраним.

Я тільки кивнула, приймаючи відповідь.

На лобовому склі одна за одною зʼявлялися маленькі краплинки. З почорнілого неба знову накрапав дощ. Спочатку він був мілкий, але потім посилився, доки не переріс у зливу. Магмобілю довелося скинути швидкість, адже видимість стала мінімально. Я навіть не могла розрізнити ліс по боках від дороги. Скло хоч і було просякнуло магією, забезпечуючи видимість, але ми наче опинилися під водоспадом.

- Добре, що це не трапилося вчора, - пробурмотів Ґрейн, і я була з ним згодна. У такий дощ ми б перевал не пройшли. - А чому у тебе немає Стража?

Я вже встигла забути про своє питання, коли Ґрейн вирішив повернутися до цієї теми. Через шум зливи доводилося говорити голосніше.

- Також не бачу в ньому потреби.

Мені дістався іронічний погляд,  і я квапливо пояснила:

- Небезпека загрожує мені не так часто. Я рідко залишаю межі Ізаріди, а там мене кожен щур впізнає. А свою енергію я краще використаю на справи Фонду, адже у цьому завжди є потреба.