18

- Куди ми йдемо? - Кіра вже збиралася стрибнути на плече Ґрейну, але той зупинив її.

- Ти залишаєшся пильнувати за речами та магмобілем, а ми невдовзі повернемося.

- Що? - куниця розгублено відступила назад. Змахнула крильцями, ніби ледь не втратила рівновагу: - Як накажеш мені охороняти магмобіль? Думаєш, я відібʼюся від найманців, якщо вони наздоженуть нас?

У чорних очах куниці майнула злість. Вона глянула на мене, і я відчула її ворожість, але Ґрейн лише підштовхнув мене вперед, а сам відповів:

- Кіро, припини вередувати. Зараз ми у безпеці. Та раптом щось трапиться - голосно кричи, я почую.

- Звісно, посеред лісу, ледь відбившись від одних найманців, ми звичайно у безпеці…

Ґрейн більше не слухав буркотіння Кіри. Він вів мене вглиб лісу, тримаючи за руку. Я зацікавлено йшла за ним, дивлячись під ноги.

Зазвичай недовірлива та обережна, зараз я сама себе не впізнавала. Я спокійно слідувала за малознайомим чоловіком, а він раптом вивів мене до прірви.

У мене перехопило подих, коли я побачила на якій висоті ми знаходилися. Ліс стрімко обривався і нависав над іншим лісом, наче шматок землі просто зсунувся униз на десятки метрів. Я бачила у темряві обриси інших гір, та зорі, що зазирали у дірки в сірих хмарах.

- Обережно тут, - промовив Ґрейн. Він придивився до хвойного килима, який розпростерся під нами, ніби щось шукав. Та нарешті показав рукою напрямок: - Дивись туди.

Я спробувала щось побачити у нічному мороку, аж раптом з руки Ґрейна злетів вогник. Він помчав вперед непомітним світляком і швидко зник з поля зору. Але через пів хвилини спалахнула заграва. Вона осяяла руїни старовинного палацу.

Я ошелешено затамувала подих дивлячись на напівзруйновані стіни з червоного каменю, по яких вчився плющ. Мармурову підлогу розривали корінням дерева. Мальовничі руїни ховалися посеред лісової хащі, наче казковий замок. Вони стали доповненням природи, пасткою для часу, який застряг у міцних колись стінах.

- Це була одна з найкращих фортець Моріони, - заговорив Ґрейн. Я зацікавлено глянула на нього, коли руїни знову потонули у темряві.

Чоловік дивився вперед, а мені здавалося, що він зазирає у минуле. Його голос мʼяко лягав на вітер.

- Є легенда, що її захищали протягом двадцяти семи місяців сорок три воїни. Одинадцять з них були жінки. Вони до останнього не хотіли здаватися. На флагштоках цієї цитаделі майоріли прапори вільної Моріони, навіть коли усю територію країни вже захопили. Короля стратили, а лендлорди, що хотіли жити, вже склали присягу імператору Ізаріди. Кажуть, що декілька ночей поспіль захисники фортеці голосно вигукували зі стіни кричалки, у яких направляли Келвера ат Мілоу до дупи.

Я пирхнула, уявивши собі ці події. Хоча сміх мій був пронизаний розпачем. Я не могла уявити собі, як це - знаходитися в облозі понад два роки та не втратити здоровий глузд і віру у перемогу. Як же там повинні були відчувати себе моріонці, на землі яких прийшли загарбники?

По моїй шкірі пройшла хвиля холоду, і я обійняла себе за плечі.

- Що з ними сталося?

Відповідь на це питання не могла бути радісною. Моріону захопили. Келвер ат Мілоу не пробачив вільнолюбства її народу, випалюючи ці землі. Та й минуло вже надто багато часу з моменту створення імперії.

- Фортецю знищили, - у голосі Ґрейна майнув щирий жаль. Він ніби дійсно співчував тим, хто загинув тоді на війні. Я повернулася і поглянула йому в очі. Червоні вогники повільно плавали у його темних райдужках. - Моріона пала. Захисникам фортеці пропонували здатися, але вони ще понад місяць боролися. Тоді імператору Келверу це остогидло. Він наказав спалити усе тут. Так і зробили. Понад тридцять років ці землі були чорною мертвою пустелею. А потім дія заклинань зійшла нанівець, проросла трава та дерева, життя повернулося у цей край. А захисники фортеці нині живуть у памʼяті моріонців.

- Гарна легенда, - зітхнула я, знову перевівши погляд на руїни. У темряві я ледь могла їх розрізнити з такої відстані.

- Гарна, - погодився Ґрейн. Він переступив з ноги на ногу, сховав руки у кишені. Мені здалося, що він виринув зі спогадів. Навіть тон його змінився на більш байдужий. - Війна скінчилася. Моріонцям довелося жити в імперії, стати її частиною. Хтось зміг це прийняти, комусь доводилося допомагати. А потім була революція, імперія розпалася. Колишні королівства отримали свою незалежність. Деякі з них змогли подолати кризу та розквітли, а деякі…

- Розкололися? - я спробувала вгадати, вчепившись у власні плечі нігтями. Мені не подобалася історія імперії. Я розуміла, що демон Келвер ат Мілоу заслужив ненависть майже усього світу, і через нього та схожих на нього багато хто з людей вважав усіх демонів мерзотниками.

- Пішли по неправильній дорозі, - Ґрейн насупився, підняв погляд до неба: - Ненависть розколола Моріону. Люди дозволили поділити себе на два ворожих табори. Вони звільнилися від імперії, та не змогли жити у мирі, знайшовши ворога навіть серед своїх. З однієї війни пірнули в іншу. Можливо, винна слабка влада, а можливо, просто людська дурість.

- Начебто тут ненавидять Ізаріду, - я запитливо підняла брову.

- Це так. До того ж Ізаріду не люблять ні з одного боку, ні з другого.

- А моріонці взагалі знають, що Ізаріда увесь час поставляє гуманітарну допомогу? - тепер я обурено насупилася. Та Ґрейн відреагував дивно:

- А влада Ізаріди впевнена, що уся допомога дістається тим, хто її потребує? - він видихнув це крізь ікла, змусивши мене здивовано скосити на нього очі. - Чи вони просто відправляють товар, ставлять хрестик у відповідний рядок та забувають?

- А повинні ще й видавати кожному у руки? - я не розуміла що так зачепило співрозмовника, але він швидко схаменувся та знизав плечима:

- Люди у Моріоні різні. Надто різні. І погляди у всіх відрізняються. Хтось вдячний Ізаріді за те, що відбувається зараз, а хтось проклинає. Та колись усе повинно змінитися. Я сподіваюся, що скоро моріонці припинять дивитися за кордон, і візьмуться за відбудову власної країни. Припинять гризти один одного, та Моріона знову буде єдиною.