17

Мальовничу дорогу між горами не зміг зіпсувати навіть дрібний холодний дощ. На старому вказівнику більше не можливо було розпізнати слова. Та Вальтрікс впевнено вів нас вперед.

Один раз навіть довелося вийти з магмобіля та пройти пішки, поки Вальтрікс обережно об'їжджав кам’яні завали. Над дорогою нависали скелі. Напевно, кілька днів тому трапився зсув та дорогу засипало.

На схилах гір росли густі ліси. Темно-зелені килими простягалися на багато кілометрів у всі боки.

Гуркотом двигуна магмобіль злякав стадо оленів, яки паслися недалеко від дороги. Я бачила їх сильного ватажка з великими рогами, він видав один протяжний звук, і стрункі елегантні самиці та незграбні дітлахи кинулися геть у темні нетрі. Потім над нами кілька хвилин кружляв орел. Він ніби спостерігав за тим, щоб магмобіль швидше покинув гірську територію.

Ми виїхали з перевалу, коли сонце вже сіло за обрій. Їхати далі у темряві було небезпечно. Зважаючи на те, що вже кілька разів ми наштовхувалися на затоплені чи понівечені ділянки дороги, краще було дочекатися сходу сонця. Вальтрікс обрав невеличку відкриту галявинку та зупинив магмобіль. Я одразу вийшла назовні та розім’яла ноги і спину.

- Як ви? - ввічливо спитав чоловік, звично витягуючи речі з заднього сидіння. Кіра спритно стрибнула на землю та побігла оглянути місцевість.

- Все добре.

Дощ скінчився, але земля була мокрою та холодною. Вальтрікс одним рухом розстелив підкладку під багаття, яка допомагала вогню не гаснути, випромінювала його тепло навкруги та не шкодила траві. А потім простягнув мені плед. Вогонь здійнявся від одного його погляду, а потім чоловік сів на землю. Він наче звик до такого. Його не лякав ні дощ, ні холод. Ночі у лісі були для нього чимось звичним. Він не смикався від кожного крику хижих птахів, не губився у напрямку, а руді відблиски гармонічно танцювали у його райдужках, наділяючи їх кривавим кольором.

- Ви злякалися, - це було не питання, а скоріше констатація факту. Я спантеличено подивилася на Вальтрікса. Його обличчя було серйозним і зосередженим.

- На мене перший раз так полюють, - я ніяково смикнула плечем. - Зазвичай це мені доводиться рятувати клієнток, а сьогодні я вперше відчула себе на їхньому місці.

- Найманців ви злякалися значно менше, - погляд Вальтрікса ніби обпалював шкіру на моїй щоці. - Я вас чимось налякав?

Питання змусило мене здригнутися і нервово проковтнути. Я згадала мить, коли магмобіль огорнув сірий магічний туман. Я відчувала у ньому сильну енергію. Змогла виокремити лиш те, що вона була людською, не демонічною. Але водночас зрозуміла, що майже усі мої навички у ментальній магії безсилі проти таких заклинань. А потім я обернулася до Вальтрікса. Він дивився на мене так спокійно, наче усе йшло за планом. Наче він чекав на напад, і зовсім не здивований. Наче…

- Мені здалося, що ви з ними заодно, - зізналася я і підтиснула губи. Охоронець насмішкувато пирхнув. Він швидко озирнувся і повчально вимовив:

- Саме тому треба читати особисті справи тих, хто буде знаходитися поруч, міс ат Нарі.

- А ми можемо відкинути цей офіціоз? - роздратовано спитала я. - Звіть мене просто Айра. І так, я вже зрозуміла наскільки я була самовпевненою. Просто роботи у мене стільки, що знайти час хоч на щось інше, майже неможливо!

Вальтрікс кілька миттєвостей просто дивився на мене і посміхався куточками губ. Зазвичай такий відкритий прямий погляд нервує, але зараз я не відчувала ніякого дискомфорту. Мені наче подобалося, що цей чоловік дивиться на мене.

- Тоді називай мене Ґрейн, - раптом сказав він. Я здивовано повернулася до чоловіка. Кліпнула, намагаючись усвідомити що він сказав. Адже саме це слово я чула від Кіри. І реакція обох змусила мене насторожитися.

- Це ім’я? - спитала обережно. Охоронець кивнув:

- Так. Справжнє.

- А Вальтрікс? - я уважно спостерігала за Валь… точніше, за Ґрейном.

- Це псевдонім, - чоловік подивився у вогонь. Він перевернув мʼясо, аромат якого вже наповнював галявину, та коротко пояснив: - У нашій роботі краще приховувати власне ім’я.

- І це я також могла б прочитати у твоїй особистій справі? - я примружилася, дивлячись на охоронця. Той пирхнув:

- Ні. Цього не могла б. Справжнє ім’я зазвичай приховують. Особливість професії. Та якщо вже Кіра бовкнула, то не бачу сенсу далі приховувати. Наша реакція певно могла породити у тебе недовіру, а мені не потрібно, щоб моя підопічна боялася мене замість справжньої загрози.

Я мала визнати, що Ґрейн - доведеться звикати до нового імені - мав рацію. Сімʼя недовіри дійсно впало мені в душу. Напевно, саме воно змусило мене запідозрити охоронця у момент нападу. Дійсно, було б дуже прикро, якби я злякалася і застосувала магію проти нього.

- Ну і що у вас тут відбувається? - Кіра підбігла ближче і всілася на траві поруч з Ґрейном. Зацікавлено глянула на мене, потім на компаньйона.

- Ми перейшли на «ти», - зловтішно вимовила я, ховаючи усмішку.

У Кіри від здивування відкрився ротик. При бажанні я змогла б навіть порахувати її маленькі гострі зубки. Ґрейн миттєво відвернувся, ховаючи бешкетні іскорки в очах, поки куниця ошелешено дивилася на мене.

- Куди-куди ви перейшли?

- На більш зручну форму спілкування, - я все ж усміхнулася, демонструючи ікла з лівого боку: - Остогидло постійно «викати». Тепер буде зручніше. Ти з нами, Кіро?

- А чого це остогидло? - куниця обурено глянула на Ґрейна, але той удавав, що його цікавить щось на іншому краю галявини, і тому спілкуватися вередливому створінню довелося зі мною: - І взагалі, ніхто не відміняв ввічливість! Це ж правила етикету! Здається, його ще в імперії вигадали.

- Набагато раніше, - виправила я. - Але ж ми посеред лісу. Про який етикет йде мова?

Мені сподобалося спостерігати за тим як Кіра насуплено намагається щось вигадати.

Я навіть у чомусь розуміла її. Вона поруч з Ґрейном дванадцять років. Наскільки я зрозуміла вони постійно працюють вдвох. А зараз зʼявилася демониця, яка вирішила постріляти очима в її компаньйона.