14

Кіра спритно заскочила Вальтріксу на плече. Вигляд вона мала скуйовджений, але войовничий. Та злість свою раптом спрямувала не на тих, хто наздоганяв нас, а на свого компаньйона.

- Міг попередити!

- Не хотів відволікати тебе від розмови, - уїдливо відбив Вальтрікс. Він знову стрімко крутнув кермо. Саме вчасно. Повз магмобіль пролетіло яскраве закляття. Я навіть не спробувала зрозуміти чим в нас жбурнули. Лише втиснулася у крісло і напружено дивилася у дзеркало заднього виду.

- Чи ти сам помітив їх в останню мить? - Кіра вперла лапки в боки. Вона ніби взагалі не звертала уваги на те, що магмобіль несеться з шаленою швидкістю, а нам услід летять іскристі заклинання. Одне з них майже влучило в колесо. Я встигла злякатися, але мій охоронець легко виконав маневр ухилення. Судячи з його вигляду, зараз дійсно не відбувалося нічого незвичного. Ми ніби продовжували їхати полем.

- Я помітив їх вчасно, - Вальтрікс усміхнувся, відчиняючи вікно з водійського боку. Я збентежено стежила за його рухами та розмовою з куницею. - Просто хотів підпустити ближче. А от ти розслабилася.

- Розслабилася? - Кіра розкинула крильця у сторони від обурення. - Я допомагала тобі зосередитися на роботі, а не відволікатися на…

Кіра не договорила.

На магмобіль впала магічна сітка. В ту ж мить ми сповільнилися. Інерція хитнула мене вперед, як при раптовому гальмуванні. Я відчула тиск чужої енергії. Миттєво застосувала свою магію. Спочатку просто викид сили, але, як очікувалось, сітка увібрала силовий імпульс. Ззаду почувся рик двигуна. Поверх сітки навалився сірий туман. Я не стала розбиратися що він може означати. Згадала найдієвіше заклинання проти сіток і магічних пасток і викинула його вперед, бажаючи звільнити дорогу магмобілеві, щоб можна було продовжити рух, поки сірий туман не перетворився на чорний та не огорнув нас повністю. 

Плетіння вийшло ідеальним, наче я чаклувала на іспиті. Воно понеслося вперед, пробило сітку, але сірий туман миттєво ринувся до прогалини. Я навіть здригнулася, побачивши як він складається у чорні щупальця та тягнеться до магмобіля. Магічний двигун нашого транспорту закашлявся та заглух.

Я стривожено обернулася до Вальтрікса. І зненацька наштовхнулася на зацікавлений погляд чоловіка. Він поволі надягав чорні рукавички та спостерігав за мною. Кіра чистила свою шубку, ніби причепурювалася до побачення. Від їх спокою мене огорнуло поганим передчуттям. Дивна тривога поселилася всередині.

Поруч свиснули гальма. Сірий туман не дозволив побачити де саме зупинився чужий магмобіль.

- Для менталістки ви добре володієте атакуючими заклинанням, - промовив Вальтрікс. - І сил у вас достатньо.

Я тільки відкрила рот, але нічого не змогла сказати. Чому він просто сидить? І чому такий спокійний? У моїй свідомості вже розгорнулося погане передчуття, коли Кіра спитала у Вальтрікса:

- Ти вже достатньо їх підпустив? Чи ми почекаємо коли вони до нас у салон сядуть? - вона струснула свій хвіст і напружено вдивилася у туман, за яким почулися голоси і кроки.

- Достатньо, - усміхнувся Вальтрікс і потягнувся до дверної ручки.

- Ви підете туди? - ошелешено перепитала я.

- Так, - чоловік відкрив двері, але ще раз глянув на мене: - Сидіть тут і не бійтеся.

- Ми професіонали, пані Айро, - єхидно додала Кіра і вже збиралася вистрибнути назовні, коли її зупинив голос Вальтрікса:

- Ти охоронятимеш міс ат Нарі.

- Агов! - куниця знову ледь не впала на підлогу, але втримала рівновагу. - Там же буде найцікавіше!

- Сиди тут! - суворо шикнув на неї демон і швидко вийшов геть. Я побачила як його огорнула магія, а потім він легко, наче і не було ніякої магічної сітки, ступив у туман. Після цього раптом настала тиша. Мені навіть здалося, що у мене вуха від стресу заклало. Але потерти їх руками не допомогло.

- Він огорнув нас завісою тиші, - пробурчала Кіра, влаштовуючись на водійському кріслі. Вигляд вона мала неймовірно ображений. Наче дитина, якій не дозволили з’їсти улюблені солодощі.

- Навіщо? - я відчувала, що мені одночасно соромно за те, що у голову закралися думки ніби Вальтрікс може бути заодно з бандитами, але його поведінка все ще викликала тривогу. Хоча, можливо, тривожили мене ті, хто гнався за нами.

- Думаю, не хоче вас лякати, - Кіра тицьнула кігтиком у кермо. Придивилася до маленької подряпинки, яку залишила гострим кінчиком, і тицьнула ще раз.

- Він завжди так робить?

Кіра завмерла, не встигши торкнутися оббивки керма, здивовано кліпнула, потім глянула на мене.

- Так, - відповіла невпевнено. Але швидко схаменулася та продовжила тикати кігтиком у кермо: - Напевно. Я частіше поруч із ним, а не з клієнтом. То він тільки до вас проявляє таку увагу.

На останніх словах Кіра дивно наморщила носик. Мені здалося, що їй не подобається поведінка Вальтрікса. Я ж промовчала та обернулася до туману, який став абсолютно чорним. Тепер ми сиділи у напівтемряві, яку розвіювали лише лампочки у салоні магмобіля.

Мені раптом згадалася ніч, коли злива загнала нас у єдиний готель невеликого містечка. У вікна стукав дощ, а візник розповідав про загадкового вбивцю, оповитого темрявою. Як він назвав його тоді?

Здається, Тіньмар. Вбивця, обличчя якого ніхто не бачив.

Цікаво, чи існує він насправді? Чи це просто легенда?

Та саме зараз, у полоні чорного туману та тиші, я згадала саме цю розповідь. І тепер вона здалася мені більш лякаючою, ніж вперше.

Та раптом туман почав світлішати. Хоча ні, він стрімко розвіювався.

Ми з Кірою одночасно витягнули шиї, вдивляючись вперед, і побачили чоловічий силует. Це був Вальтрікс, він впевнено крокував до магмобіля. Я швидко оглянула його, шукаючи поранення, але не знайшла навіть подряпинки. Перевела погляд на дорогу і помітила магмобіль. Усі дверцята були відчинені, а на дорозі перед ним лежали чотири тіла.

- Як ви? - Вальтрікс відчинив пасажирські двері та простягнув мені руку, пропонуючи вибратися назовні. Я секунду вагалася, але все ж вклала пальці в чоловічу долоню. Відчула жорстку шкіру рукавичок. Вирівнявшись, я знову глянула на людей. Вони лежали на животах, голови були повернуті убік, а руки зв’язані за спинами.