13

Я бачила місто. Його вкривав таємничий туман і темрява. З чорного неба на землю дивився повний місяць, уся поверхня якого була наче залита кров'ю. Червоне світло падало на вулицю, зробивши її вигляд зловісним. Повз мене ходили люди, чиї обличчя я не могла розрізнити, а незнайома вулиця тягнулася далеко вперед і назад. Невисокі будівлі дивилися на мене чорними вікнами, розбиті ліхтарі втратили своє магічне сяйво.

Раптом я помітила тінь. Чорний силует відділився від стіни та попрямував до мене.

Я не могла розрізнити хто це: людина чи демон? Чоловік чи жінка?

Але раптом мене огорнув неймовірний жах. Тіло скувало спазмом, дихання і серцебиття прискорилося.

Я ледь змогла вийти з заціпеніння і кинутися тікати.

Але тінь зненацька виринула з-під землі переді мною.

Я ледь не впала від несподіванки, побігла в інший бік. Спробувала викликати магію, але енергія наче покинула моє тіло.

Тінь знову виникла просто переді мною. Я знала, що вона полює на мене. Вона хоче мене вбити.

Тінь простягнула руку і торкнулася мого плеча.

У ту ж мить я розплющила очі та стрімко сіла.

Кіра зойкнула і випала з магмобіля.

- Чого так сіпатися? - обурилася куниця, знову застрибуючи на сидіння. Глянула на мене з осудом, а я тільки озирнулася, зрозумівши, що бачила поганий сон.

- Вибач, - я провела рукою по очах, стираючи залишки жаху.

- Вальтрікс приготував сніданок, - все ще трошки ображено повідомила Кіра. Я вдячно кивнула.

Над лісом тільки здіймався світанок. Хмарки пливли по небу, яке повільно наливалося кольором, наче рвана ковдра. Пташки вже починали свої розмови, які носив по околиці вітер. Я одяглася та вийшла з магмобіля, щоб вмитися. Виявилося, що охоронець завчасно підготував для мене невелике відерце з водою та рушник. Глянула на чоловіка з вдячністю, але він був зайнятий сніданком. 

А я раптом впіймала себе на ірраціональній думці, що неймовірно давно я не відпочивала на природі. За час роботи у Фонді я жодного разу не брала відпустку. І вже давно я не почувалася так затишно поза містом. Вдихнула свіжий запах хвойного лісу та плеснула собі в обличчя холодної води. Крижані краплі стікали по щоках і підборідді, а на вуста забралася посмішка.

Піддавшись емоціям, я навіть на кілька хвилин забула про те, що у мене є справи, і зараз я виконую чергове робоче завдання, а уявила, що я просто вибралася у гори з…

На цьому моменті я завмерла, задумливо глянула на воду, а потім повернулася до Вальтрікса. Чоловік дивився на мене:

- Доброго ранку, пані Айро, - привітався він. Я чемно відповіла і одразу сховала погляд. Якісь недоречні у мене думки. Треба зосередитися на справі!

Сніданок минув у мовчанні. Кіра більше не намагалася зі мною заговорити, Вальтрікс теж був занурений у думки. Одразу зібралися, сіли у магмобіль та вирушили у дорогу. Тільки за пів години охоронець вирішив поставити питання. І воно виявилося дивним.

- Чому ви займаєтеся цим?

Я здивовано зсунула брови та скосила очі на чоловіка.

- Про що ви? - перепитала збентежено. Вальтрікс задумливо потер підборіддя, невідривно дивлячись на дорогу. Він наче підбирав слова, або міркував, чи варто йому повторювати своє питання. Але все ж він промовив:

- Про вашу роботу. Фонд. Навіщо ви цим займаєтеся?

- Бо деяким людям і демонам потрібна моя допомога, - я відповіла задумливо, опустила погляд на свої руки. На мить сама засумнівалася, що чиню правильно. Але одразу хитнула головою: - Мій Фонд існує, щоб рятувати тих, хто потрапив у халепу і не має змоги вибратися сам. Тих, кому не допомагають жандарми та правоохоронці. Я працюю заради допомоги тим, хто зіткнувся з насильством вдома, у місці де кожен має відчувати себе у безпеці.

Вальтрікс нічого не сказав. Він все ще дивився вперед. Його погляд був дивним, червоні іскорки сповільнилися і майже застигли. Одна рука лежала на кермі, а друга сперлася ліктем на дверцята.

Я часто чула думку, що мій Фонд займається тим, що руйнує сім’ї. Мені казали, що я пхаю носа туди, куди не повинна лізти. Начебто те, що відбувається за зачиненими дверима - справа сімейна. Подружжя саме розбереться.

Побив дружину? Ну то довела!

Зґвалтував? То не насилля, а подружній обов’язок!

От тільки такі коментатори змовкали, коли я питала, а що ж тоді з дітьми? Вони теж доводять чи провокують? За що їх б’ють чи виганяють в мороз на вулицю?

Тоді вони вже тихіше казали щось на кшталт: “та ви що, не знаєте сучасних дітей? Там без різок не обійтися! От нас били і нічого, нормальними виросли”.

А коли я раптом згадувала, що серед моїх справ є і випадки домашнього насильства над чоловіками, починалося справжнє обурення. У всіх різне, але однаково емоційне.

Я звикла отримувати такі питання, але зараз було дещо інше.

Вальтрікс не збирався мене критикувати. Він про щось думав. І думки його були темними, сповненими туги. Я відчувала це, але не могла зрозуміти що саме його турбує.

- І часто ви рятуєте мешканок інших країн? - Кіра раптом стрибнула на спинку мого крісла, висунула мордочку вперед, наче прагнула закрити мені вид на Вальтрікса. У голосі її майнуло невдоволення. Я глянула у чорні оченята.

- Ні. Я не можу допомагати жінкам з інших країн, на жаль. Та дівчина, до якої я прямую, має громадянство Ізаріди. Вона переїхала до чоловіка, але не позбулася документів. Саме це дасть мені змогу витягнути її і повернути на батьківщину.

- Дурня якась, - пирхнула Кіра. Вона схопила свій хвіст у лапки і розпушила його біля мого обличчя, утворивши хутрове віяло, яким закрила Вальтрікса. Я не знала як зрозуміти такий жест, і просто відвернулася, а куниця продовжувала: - У людей надто неідеальний механізм підбору пари. Вони можуть закохатися у якогось злочинця або психопата, який буде знущатися чи бити. Це ж нонсенс!

- Зазвичай на початку стосунків ніхто про таке не каже, - я сумно посміхнулася, згадавши Елері та Йозефа. Останній складав враження дуже успішного та галантного чоловіка. Ніхто з його колег та знайомих не знав про те, що він замкнув удома дівчину та що він робить із нею за зачиненими дверима. - І на жаль до людей немає інструкції.