12

- І який він? - здається, я навіть дихати забула, вдивляючись у танець іскорок на темно-червоних райдужках.

- Вона малювала ліси, - ностальгічно почав згадувати Вальтрікс. Я слухала, наче чарівну історію. - Будиночки на гілках та цілі міста у кронах дерев. Крила цих створінь не пристосовані до польотів, але дуже допомагають при довгих стрибках. Вони живуть громадами, спільними зусиллями будують хатинки, разом полюють та займаються збиранням ягід і фруктів. Вони роблять мед з нектару і сушать гриби. З її розповідей виходило, що у них демократичний стрій і дуже складна система спорідненості. Влада у кожному окремому поселенні належить Раді Старійшин, але вона скоріше спрямовує і допомагає, а не ухвалює остаточні рішення. Їх раса дуже любить музику, вони навіть влаштовують фестивалі, - у цю мить Вальтрікс посміхнувся, і я спіймала себе на тому, що мої губи теж зігнулися у посмішці. - Вона розповідала, що вони прикрашають будинки та себе, вдень танцюють та співають, а вночі молоді куниці знаходять собі пару. Зазвичай вони закохуються з першого погляду і залишаються разом до смерті.

- Щось схоже до потягу демонів? - спитала я тихо. Вальтрікс кліпнув, виринаючи зі спогадів, подивився на мене і знизав плечима:

- Не можу сказати точно. Напевно.

- А Кіра ніколи не хотіла повернутися у той світ? - невпевнено вимовила я, не знаючи чи доречно взагалі таке питати. Можливо, це болюча для неї тема. Але Вальтрікс хитнув головою:

- Ні. Я пропонував, але їй навіть не цікаво. Це теж дивна особливість їх раси. Вони неймовірно прив’язуються до того, що їх оточує. Змусити їх кудись піти може тільки поява коханого партнера. Загалом, я сам не до кінця розумію як це працює.

Я задумливо подивилася на Кіру. Вона перевернулася на бік, прикрила голову крильцем, наче ми заважали їй своїми балачками. Лапки вона вперла у спинку крісла, а пухнастий хвіст звисав вниз.

- Дванадцять років, - задумливо повторила я. Загадала як Елері колись жалілася, що боїться  наближення старості та смерті Геррі, і все ж поставила питання: - А скільки вони живуть?

- Кіра переживе і мене, і вас, - іронічно пирхнув Вальтрікс. - Якщо переводити на наші роки, то вона проживе понад двісті.

У мене навіть щелепа відпала. Двісті років? От тепер я точно зможу заспокоїти Елері, що Геррі навіть зможе доглядати її онуків.

У лісі ставало все прохолодніше.

- Ви не втомилися? - ввічливо спитав Вальтрікс.

- Ні, - майже не збрехала. - Мені дуже цікаво. Якщо ви не проти…

Я подивилася в очі охоронцеві, вишукуючи там бажання здихатися мене, але до свого полегшення не знайшла його. Чоловік раптом підвівся, підійшов до магмобіля, дістав свою куртку. А, повернувшись, накинув її мені на плечі.

Від несподіванки я здригнулася, але скидати куртку не стала. Простежила поглядом за охоронцем, який повернувся на своє місце, та потайки торкнулася носом шкіряного комірця. Відчула легкий чоловічий запах. І від нього волоски на руках стали дибки.

- Дякую, - знітившись, відвела очі.

- Прошу. Ви хотіли знати щось іще?

- Як гадаєте, Геррі міг потрапити в Ізаріду з Моріони? - задумливо спитала я.

- Цілком, - кивнув Вальтрікс. - Не можу сказати точно, бо в Ізаріді, гадаю, повинні бути і свої контрабандисти. Злодіїв, що прагнуть легкої наживи, усюди вистачає. Як би не хизувалися своєю владою підглядальники, вони не здатні встежити за усіма та заткнути усі дірки. Хоча дійсно велика частина моріонських контрабандистів збувають товар у Ізаріду.

- Я думала, що моріонці ненавидять Ізаріду, - я опустила підборіддя на коліна і спостерігала за танцем вогню. На чорному фоні лісу він пригинався від прохолодного вітру, але знову скидався вгору, наче прагнув дотягнутися до зірок.

- А за що їм вас любити? - жорстоко спитав Вальтрікс. Я відчула крижаний дотик злості, яка прозвучала у короткому питанні. Але за мить усе здалося маренням, бо чоловік продовжив спокійніше: - За що моріонцям любити імперію? За те, що нищили їх населення? Чи за те, що спалювали цілі хатини, якщо знаходили якусь національну символіку? Чи за те, що демони посадили тут губернатора, який цілеспрямовано влаштував голод?

Я спантеличено дивилася на Вальтрікса. Щось у ньому зараз змусило мене стиснутися. З'явилося бажання відсунутися трохи далі, але я лишилася на місці. Я відчула відкриту ненависть до Ізаріди у його словах. І це було справжнє почуття, не чиєсь, а саме його. Образа, гіркий біль та туга. Усе це ховалося під байдужим виразом обличчя, під спокійним рівним тоном і прямим поглядом.

- Вас? - я спитала це обережно, боячись зачепити рану, яку раптом побачила. - Ви більше не вважаєте себе жителем Ізаріди?

Відповіддю мені було мовчання та тріск вогню. Вальтрікс наче не почув мене. Довгу хвилину я чекала хоч якоїсь його реакції, і він схилив голову:

- Усе складно, - він підкинув маленьку паличку у вогонь і змінив тему: - У будь-якому випадку, гроші для багатьох мають більше значення, ніж минуле та мораль. Тому так, думаю, що ваш Геррі також цілком міг бути привезений з Моріони. А він хоче знайти свій справжній дім?

- Ні, - я відповіла надто швидко і тільки після цього задумалася. А чи захотів би Геррі покинути Елері, щоб відправитися у рідний світ? Вона його неволити точно не буде. Але чи прагне він цього? - Напевно, ні. А це можливо зробити без участі Міністерства?

В очах Вальтрікса замиготів бешкетний вогник:

- Справа лише у ціні, - промовив він загадково. І раптом сам став схожим для мене на контрабандиста. - У цьому світі усе можна продати і купити.

Напевно, я все ж втомилася, і треба було вже йти спати, бо у голову стали лізти надто дурні питання. Але у лісі співав цвіркун, шурхотіли дерева, вітерець грав моїм волоссям, а тіні танцювали під акомпанемент тріску вогню. Ніч ховала усе яскраве, стирала грані там, де вони були намальовані сонячним світлом. Я повернулася до Вальтрікса і тихо спитала: