10

Я висунула руку у вікно і підставила долоню сонячному промінчику, який пробився крізь хмари. Відчувала шкірою дотик прохолодного вітру. Свіжість вологого лісу наповнювала легені.

Ми зустрічали надто мало людей. Дорога була широкою та досить рівною, без додаткового покриття - тільки вирівняна земля, але все ж було видно, що нею постійно користуються. Та за день нам назустріч проїхало не більше дюжини возів, і жодного магмобіля. Коли я бачила зацікавлені погляди місцевих жителів, то скоріше прикривала обличчя рукою, щоб вони не роздивилися очі. Адже відрізнити демона від людини з першого погляду дозволяють саме яскраві райдужки зі своєрідними іскорками.

- Ми зупинимося у маленькому містечку, - раптом заговорив Вальтрікс. Я здивовано повернулася до нього. Чоловік тримав кермо однією рукою, поклавши її зверху. Ліктем вільної руки сперся на дверцята і підпер підборіддя кулаком. Він дивився на дорогу, дозволивши мені безкарно роздивлятися його профіль. І мій непокірний погляд одразу ковзнув по чітких лініях його обличчя, окреслив широку щелепу, гострі вилиці та рівний ніс. А охоронець продовжував: - Вже завтра ми доїдемо до перевалу. Проїхати там буде складно, але я вже так робив.

Після цієї фрази я насмішкувато пирхнула і відвернулася. Периферійним зором побачила, що чоловік обурено глянув на мене:

- Що не так?

- Просто кумедно прозвучало, - я зігнала з обличчя посмішку, знову повернула голову до співрозмовника: - Вибачте, Вальтріксе, продовжуйте.

Охоронець удав, що повірив мені. Він вирівнявся у кріслі та поклав обидві руки на кермо.

- З того боку гір знаходиться велике місто. Там буде трохи легше, адже до демонів там ставляться простіше. Їх не так багато, як у Шедані, але шарахатись від вас ніхто не буде.

- Ви так кажете, наче не прираховуєте себе до демонів, - я зацікавлено схилила голову. Вальтрікс говорив розмірено і впевнено, але щось у його тоні змушувало мене насупитися. Це було щось невагоме, примарне, наче дежавю, але я надто довго працювала з людьми та демонами, яким було що приховувати, щоб відчути це. Охоронець замовк. Кілька секунд він дивився на дорогу, а потім повернувся до мене. У темно-червоних очах сяяли вишневі іскорки. Він оголив ікла у приязній посмішці:

- Гадаєте, мені б вдалося мімікрувати під людину?

Я не знайшла що сказати, і відвернулася. Подивилася на темний ліс за вікном. Останнє сонячне проміння на сьогодні окреслило верхівки міцних ялинок та сосен. Дерева відкидали жорсткі тіні, вкриваючи ними власне коріння, мох і кущі папороті.

Демони бували різними. Деякі з нас мали нейтральний колір очей, ледь помітне сяйво в них, малий потенціал активної магічної сили та майже людські ікла. Якщо не проводити медичний огляд чи не зазирнути у документи, то і відрізнити від людини такого демона надто складно. Але були і такі, як Вальтрікс. Нетиповий колір очей, довгі ікла та яскраві блискітки на райдужках свідчили про неймовірну обдарованість і резерв магічної сили. Та щось таке я й очікувала від охоронця, якого підбирав особисто Дорайн.

Але відчуття, що в образі Вальтрікса є щось неправильне, мене не полишало.

Воно загострилося у ту мить, коли Кіра промовила до Вальтрікса те слово. “Ґрейн”. Я запам’ятала його, бо погляди куниці і демона у ту мить насторожили. Але я не стала питати. Можливо, це було якесь слово моріонською, бо мову я знала погано.

- Ми проїдемо майже по лінії фронту, пані Айро, - знову заговорив Вальтрікс. Від цих слів я нервово смикнула плечем. - Адже ви це розумієте?

- Розумію, - зітхнула, опустивши очі. Я дійсно знала, що цей шлях коротше, але лежить надто близько до територій, які самопроголосили себе незалежними від Моріони. Там володарював Фарельд Німус і його поплічники.

- Не бійтеся, - Вальтрікс глянув на мене, і тон його став м’якшим: - Ми проїдемо якомога швидше. Бої зараз не такі запеклі, якими були на початку. Дорогу, якою ми їхатимемо, контролює армія. Все буде добре.

- Я не боюся! - надто самовпевнено вимовила я, і сама відчула наскільки це було фальшиво. Облизнула губи і знову відвернулася до вікна.

Я ніколи не була лякливою. Тим паче я досить сильна демониця. Але війна мене дійсно жахала. Напевно, це слово повинно було лякати усіх створінь, які мають здатність мислити. Бо не було у ньому нічого хорошого. Суцільна пітьма, кров та біль ховалися лише за п’ятьма літерами.

Кіра у нашу розмову не втручалася. Мені навіть захотілося озирнутися і впевнитися, що куниця не випала у вікно, але я не стала цього робити, просто дивилася на ліс. На ближчі дерева, які швидко пролітали повз і на гори, які майже непорушно майоріли на обрії.

- Якби ми поїхали через Лайор, то дорога стала б довшою на добу чи навіть дві, - промовив Вальтрікс, ніби відчував провину за те, що зараз ми прямували до гірського перевалу. Я ж взагалі уже не думала про минулий маршрут, зосередившись тільки на своїй цілі.

- Я розумію, - сказала, не обертаючись. І знову запала тиша. Але тепер вона стала якоюсь ніяковою, неприємною. Я навіть не змогла усвідомити чому саме мовчання стало раптом таким важким. Кілька хвилин я боролася з собою, а потім все ж запитала:

- А давно ви працюєте охоронцем?

Вальтрікс подивився на мене здивовано, а потім усміхнувся:

- Постійно забуваю, що ви не читали мою особисту справу.

- Ну вибачте! - я закотила очі, почуваючи себе не дуже розумним дівчиськом. Досить неприємне відчуття, варто помітити. Схрестила руки на грудях у захисному жесті: - Я взагалі не хотіла наймати охорону. Мені тільки треба доїхати до Рінкастеру і назад.

- Отут ви не праві, пані Айро, - осудливо похитав головою Вальтрікс. - Ви у чужій країні, не знаєте мови і звичаїв. Хоч ви і демониця, але ще й жінка. До того ж ви жителька Ізаріди, яка їде на околицю підконтрольних офіційній владі земель. Ваш друг зробив усе правильно, коли найняв охорону.

- Повернусь, подякую йому, - насуплено пообіцяла я.