5

Злива продовжувала стукати у вікно. Магічний світильник під стелею кілька разів блимнув, але за мить світло вирівнялося. Я прикрилася келихом, вдаючи що мені не дуже цікаво, але все ж спитала з ввічливості:

- Хто ж це такий?

- Ніхто не знає, - візник раптом перейшов на шепіт та озирнувся навколо, наче вбивця міг причаїтися в одній кімнаті з нами. - Кажуть, що усіх, хто не подобається Фарельду, той найманець вбиває. Підкрадається, наче тінь. Ніхто і ніколи не бачив його, та не міг помітити. Ніхто не знає як він виглядає. Жодній жертві не вдалося утекти. Його називають Тіньмар.

Світильник ще раз блимнув і погас, наче змовився з розповідачем. А за вікнами почувся далекий гуркіт грому.

Тихе клацання пальців Вальтрікса змусило темряву розійтися. Його магічний світляк вийшов набагато яскравішим за той, який висів під стелею раніше. Кіра повільно доїдала гарбузове насіння, а охоронець відкинувся на спинку стільця та схрестив руки на грудях. Він спокійно заговорив до мене:

- Це лише місцева легенда. Тіньмар - ідеальний убивця, якого ніхто не бачив та який ніколи не зазнає поразки. Ним лякають і дітей, і дорослих.

- Ви хочете сказати, що він вигаданий? - обурився візник. Охоронець іронічно посміхнувся:

- Ні, що ви! Усі, кого ніхто не бачив та ніхто не зустрічав, справжні.

Кіра тихо засміялася, стріляючи очима у візника. Навіть мені вдалося посміхнутися. Історія про невловимого невідомого найманця дійсно звучала казково.

- Я знаю чоловіка, який знає чоловіка, який знає того, хто працює на Фарельда, - візник підняв вказівний палець вгору: - І йому розповідали, що одного разу бачили, як Тіньмар приходив до князя! Та увесь він був наче мороком огорнутий. Наче сама темрява ховала його від людських очей. От тому його ніхто і не може впізнати. Бо чи то зілля, чи то закляття якесь його ховає! Він тільки вночі по тінях пересуватися і може.

- Звучить переконливо, - продовжував насміхатися Вальтрікс. Але робив він це без злості, по-доброму.

- Ай, - візник ображено махнув рукою і позіхнув. - Тільки не кажіть потім, що я вас не попереджав! - його очі почали злипатися, а голова похилилася до столу. З останніх сил чоловік вимовив: - Якщо йому вас накажуть вбити, ви навіть помітити не встигнете, як він опиниться поруч!

Після цього візник поклав голову на стільницю та засопів. Пів хвилини ми з Вальтріксом просто дивилися на нього, а потім перезирнулися.

- Треба віднести його до кімнати.

- Я зроблю це, - одразу запевнив охоронець. - Але тільки після того, як проведу вас у номер. У мене чіткі інструкції.

Я зітхнула, допила свій лимонад, та відставила келих. Але просто піти не змогла:

- Ви дійсно впевнені, що за нами не відправлять убивць?

- Звісно, ні, - раптом чесно відповів Вальтрікс. - Скоріше навпаки. Я впевнений, що за вами дійсно почнеться полювання. Не знаю у яку мить. І, якщо повірите, не хочу дізнаватися.

- Тобто, мене все ж десь можна було помітити? - я схилила голову, вивчаючи власні нігті. Усередині заворушилася тривога.

- Вас помітили ще до вашого прибуття, - приголомшив мене Вальтрікс. - Не знаю звідки був витік інформації. З цим розбирайтеся самі. Але я довідався, що у деяких колах про ваш візит стало відомо. Нам пощастило, що не було інформації про те, до якого міста і на який вокзал ви приїдете. Тому вбивцям треба буде ще знайти вас. А я тим часом планую провести вас до місця призначення якнайшвидше, а потім вивести назад.

- Мене такий план влаштовує, - я слабко посміхнулася, але погляд не підняла. Вальтрікс деякий час чекав на продовження, але все ж піднявся з місця:

- Тоді вам варто відпочити. Погода у Моріоні непередбачувана. Особливо восени. Завтра дорога теж не буде легкою. А виїжджати треба буде на світанку.

Я лише кивнула та теж встала.

Йдучи коридором, я наважилася спитати:

- А ви з Ізаріди?

- Так, - з легким здивуванням відповів Вальтрікс, скосивши на мене очі. - А ви не читали моє резюме?

- Вибачте, - мені навіть стало соромно, адже Дорайн приносив мені документ, а я не зазирнула у нього навіть у потязі. Була заклопотана іншими справами. - Не було часу. Я довірилася моєму другові. Він обрав би для мене кращого.

Вальтрікс зупинився біля дверей у мій номер і повернувся до мене, продемонструвавши широку усмішку:

- Кращого за мене не знайдете в усій Моріоні, - впевнено вимовив демон. Дивлячись у червоні блискітки його очей, я мимоволі посміхнулася у відповідь. Чоловік відчинив для мене двері та проінструктував: - Замкніться на ключ. Нікому крім мене не відкривайте. Мій номер зліва від вашого. Якщо вас щось налякає стукайте у стіну, або кричіть, я почую.

- Добре, - я слухняно кивнула і пройшла у кімнату. Навіть дійсно зачинила двері, залишивши ключ у замку, та почала готуватися до сну.

Злива поступово закінчилася. Тепер зовні стало неймовірно тихо і темно. На вулиці не горіло жодного ліхтаря, а небо все ще вкривали хмари. Я загасила світло, лягла у ліжко, але зрозуміла, що зовсім не хочу спати, попри те, що дуже втомилася.

Раптом завив вітер. Скрипнули дерев’яні шибки. Почувся шурхіт у темному кутку кімнати. Я здригнулася та сіла на ліжку. Миттєво запалила світлячок над долонею. У кутку нікого і нічого не біло, як і у кімнаті. 

Уважно подивившись навколо себе, я знову відкинулася на подушку, дозволивши світляку погаснути. Кілька хвилин просто дивилася у стелю, потім почала крутитися. Подушка здавалася надто твердою, простирадло кололося.

За вікном пролунав крик. Я знову підскочила. Усвідомила, що це якась нічна пташка тільки після того, як запалила новий світлячок.

Зітхнувши, зрозуміла, що візнику вдалося мене налякати. Тепер у кожній тіні мені ввижався загадковий вбивця Тіньмар.

Довелося залишити собі тьмяний нічник, загорнутися у ковдру та заплющити очі, вмовляючи себе хоч трохи поспати. І через деякий час я дійсно занурилася у сон.

Ранок почався зі стукоту у двері. Я підскочила з ліжка. Погляд впав на вікно, за яким я побачила вуличку та будинки навпроти. Небо трохи очистилося від хмар і тільки-но посвітлішало.