4

Роздивитися маленьке містечко, у яке ми приїхали за півтори години, завадила злива. Вода лилася з неба, наче з розірваної труби. Я ледве змогла побачити двері готелю, до якого ми під'їхали.

Візник тихо лаявся на моріонській, шкодуючи мої вуха. Він точно вже промок до нитки, і тепер нікуди не поспішав. А от мені ще треба було ступити на розмоклу землю, яку тут не розбестили бруківкою.

Вальтрікс першим вискочив з екіпажу та раптом скинув свій піджак, розтягнувши його ніби парасольку, після чого гукнув мене:

- Прошу, міс ат Нарі.

Я здивовано глянула на нього, але все ж швидше вибралася назовні. Охоронець супроводив мене до дверей, а потім повернувся за моїм багажем. Я тільки провела його поглядом.

Я опинилася посеред вузького холу, стіни якого були пофарбовані у темно-червоний колір. Під стелею висіла лише одна магічна лампа, даруючи невеликому простору тьмяне світло. Далі коридор роздавався вшир і за рогом виднілася стійка адміністратора. 

Жінка, яка підскочила до мене, заговорила моріонською. Не розібравши слів, я обернулася. Низенька худорлява дівчина з каштановим рідким волоссям злякано відсахнулася.

- Демон! - змогла я розібрати її ошелешений зойк. Побачивши в її очах справжній переляк, я навіть розгубилася. Ніколи мене не лякалися люди через мою расу, і така ситуація майже вибила мене з колії. Але нічого сказати я не встигла.

Голос Вальтрікса, що пролунав від дверей, привернув увагу адміністраторки. Вона повернулася до мого охоронця, спочатку здригнулася, але потім трохи заспокоїлася. Я зрозуміла деякі слова: “проїздом”, “гроші”, “ранок” і “безпека”. Насупилася, але не стала втручатися у розмову.

Жінка трохи заспокоїлася. Вираз її обличчя все ще був настороженим, але вона кивнула і пішла до своєї стійки.

- Все добре, - тихо промовив Вальтрікс, наблизившись до мене. - Але не говоріть до неї ізарською.

- Може, нам не варто було заселятися у цей готель? - перепитала я пошепки. - Тут є інший?

- Немає, - хитнув головою чоловік. - Якби був, я неодмінно запропонував би його. Але не бійтеся. Тут вам не нашкодять.

Вальтрікс мав надто самовпевнений вигляд. Він попрямував до стійки, а я дивилася йому у спину, намагаючись запевнити себе, що Дорайн обрав би для мене найкращого охоронця, і цей демон знає, що робить.

Слідом за нами у приміщення увійшов візник. Він фиркав, віджимаючи свій картуз над ґанком, а потім струшуючи краплі з одягу. Я навіть почала переживати чи не застудиться він.

Вальтрікс швидко домовився про кімнати, простягнув мені ключ і вирушив, щоб проводити.

- Я замовив вечерю, - сказав він. І я тільки зараз зрозуміла, що дійсно зголодніла, але так переживала через зміну маршруту, що не помітила цього. Хотіла подякувати і вже уявила як прийму душ та зможу поїсти, коли чоловік додав: - Але у номери тут не приносять. Треба буде спуститися на перший поверх у їдальню, - Вальтрікс кинув на мене погляд, помітивши як я підтиснула губи, і попередив: - Крім нас там нікого не буде. Зараз у готелі немає інших постояльців.

Я хмикнула, запідозривши, що мій охоронець вміє читати думки. Мені що, навіть не треба вголос озвучувати власні побоювання?

Але все ж біля дверей у номер, я зупинилася і спитала:

- Вам довелося доплатити за номери?

- Трохи, - ухильно відповів Вальтрікс. - Рахунок направлю вашому чоловікові.

- Він мені не чоловік, - раптом швидко вимовила я і смикнула ручку двері на себе. - Просто друг.

Зайшла у свій номер, відчуваючи задумливий погляд охоронця. Міцно зачинила двері за собою, і задумалася. І чому я зараз відчула таке палке бажання виправдатися? Яка цьому демону різниця хто саме за мене платитиме?

Але думати про це зараз було ніколи. Струснувши головою, я потягла свою валізу до ванної кімнати.

Вода у душі виявилася ледь теплою. А у щілинах під вікнами свистів протяг. Я вискочила з ванної, клацаючи іклами і скоріше вбралася у сухе. Зібрала волосся у високий хвіст, та нарешті вийшла у коридор. А побачивши Вальтрікса, що стояв навпроти моїх дверей, здригнулася. Задумавшись, навіть не відчула його присутність.

- Все добре? - турботливо запитав чоловік. Куниця сиділа на його м'язистому передпліччі та по-діловому чистила свій хвіст.

- Так, все добре, - я посміхнулася і першою рушила до сходів. До постійного нагляду тілоохоронця ще треба буде звикнути.

Їдальнею тут називали місце, схоже на маленький кафетерій. Через великі вікна було видно зливу, яка, здається, взагалі не мала наміру зупинятися. Білий тюль хитався від протягів. Біля стіни стояв прилавок, на якому, напевно повинні були знаходитися десерти та магічний термос з кип'ятком, але зараз там були лише порожні полички. Напівколом стояли чотири столи, кожен з яких обступили по чотири стільчики. Лише за одним столом сидів чоловік - наш візник. Він теж переодягнувся. Зараз на ньому були сірі штани та завелика розтягнута сорочка. Перед ним стояла чашка з чаєм, над яким вився пар. А у руках він тримав склянку з прозорою рідиною. Підійшовши ближче, я вловила слабкий хвойний аромат.

- Джин? - здивовано підняла брови. - А це не завадить нам виїхати завтра вранці?

- Повірте, пані, - усміхнувся візник. - Якщо я зляжу з запаленням легенів, то це точно завадить. Я лише приймаю ліки.

Я осудливо хитнула головою. А потім побачила, що Вальтрікс галантно відсунув для мене стілець. Спочатку навіть розгубилася, звикнувши, що таке ставлення можу отримати тільки під час великих публічних заходів. Та все ж присіла за стіл.

Кіра влаштувалася на колінах у Вальтрікса, навіть не спробувавши залізти на стільницю. І це знову здалося мені неправильним. Може, вони з Геррі дійсно різних видів?

За хвилину, рятуючи від незручної тиші, нам принесли вечерю, і можна було удати, що їжа цікавить мене більше, ніж усе навколо.

- Даремно ми все ж звернули з дороги, - раптом зітхнув візник. Його склянка вже була пустою, а язик трохи заплітався, від чого акцент посилився. Я напружилася: