3

Про те, що мені пощастило, візник заговорив надто рано. Невдовзі небо затягнули хмари. Я зацікавлено спостерігала через вікно за пейзажами, які пропливали повз і залишалися позаду. Дощ почався з маленьких крапельок, але візник прикрикнув на коней, боячись, що злива посилиться.

Вальтрікс сидів навпроти мене. Він схрестив руки на грудях, відкинувся на жорстку спинку і прикрив очі. Дихання його було глибоким і рівним, але я чомусь не могла повірити, що він заснув. Може через те, що у його позі відчувалося напруження. Охоронець, напевно, дійсно був професіоналом, він здавався стиснутою пружиною, якій вистачить лише одного поштовху, щоб почати діяти.

Його крилата куниця спокійно сиділа поруч. Вона дивилася у вікно, старанно ігноруючи мене. Майже не рухалася, і могла б зійти за опудало, якби не очі, які хапалися за будь-який рухливий предмет.

Мені подумалося, що Геррі точно не зміг би просидіти так довго. Його шило під хвостом вже змусило б його стрибати по екіпажу, набридати усім навколо розмовами і питаннями, чи взагалі випадково випасти у вікно.

Стало цікаво звідки взялася Кіра. Адже Елері купила свого компаньйона у якихось браконьєрів, і лише через п'ять років дізналася, що це створіння взагалі з іншого світу. Тоді як сюди потрапила друга куниця?

Але питати щось у Вальтрікса я не наважилася. Надто холодним і відчуженим він здавався. Навіть попри те, що намагався привітно усміхатися з ввічливості.

- Тпру! - почулося ззовні. Коні заіржали, висловлюючи своє обурення. Екіпаж хитнувся. В ту ж мить мій охоронець відкрив очі. А я тільки зацікавлено визирнула у вікно. Візник зістрибнув з козел. Вираз обличчя у нього був вкрай незадоволений. Чоловік озирнувся довкола і почухав потилицю. Тільки-но я хотіла спитати, що трапилося, як мене випередив Вальтрікс:

- Залишайтеся тут, міс ат Нарі, - наказав він, а сам відчинив дверцята і зіскочив на землю. Дощ дійсно трохи посилився, тепер по стелі возу стукали більші краплі.

Кіра поставила лапки на скло й уважно стежила за рухами свого… господаря? Чи все ж компаньйона?

Чоловіки дивилися кудись вперед і про щось неголосно перемовлялися. Мені не було видно, що саме їх непокоїть. І це помітно нервувало. Особливо їхні вирази облич, та те що вони постійно оберталися назад і про щось радилися. Я вже готова була вистрибнути під дощ, коли Вальтрікс повернувся до мене.

- Кілька дерев повалилися на дорогу, - промовив чоловік похмуро, - ґрунт розмило, віз не проїде. 

Охоронець несильно вдарив ногою по колесу, наче звинувачував саме цей транспорт у тому, що таке трапилося.

- Покажіть! - я все ж вискочила назовні. Мене ніхто не утримував силоміць. Охоронець лише спритно підхопив мене, коли я ледь не послизнулася на глині. Туфлі за кілька кроків вкрилися світло-коричневим брудом.

- Я ж казав не виходити, - зітхнув Вальтрікс, але я тільки закусила нижню губу, дивлячись на дорогу.

“Кілька дерев” в реальності виявилися трьома могутніми соснами. Одна з них лежала поперек дороги, друга впала майже вздовж, перегородивши шлях по діагоналі, а третя зламалася навпіл, склалася трикутником і її вершина тепер впиралася у проїжджу частину.

- Може, нам вдасться розчистити? - я прикрила обличчя рукою від прохолодних крапель і з надією подивилася на Вальтрікса. Його дощ ніби взагалі не турбував. Він стояв у промоклій сорочці, засунувши руки в кишені, і дивився на мене. Похитав головою:

- Мені шкода, міс. Але навіть якщо ми зможемо прибрати дерева - дорога розмокла, - він демонстративно переступив по глині, показуючи як у ній можна загрузнути. - Треба дочекатися робітників, які зможуть забезпечити проїзд. Але у Моріоні з цим проблеми. На виклик можуть їхати до п'яти діб.

Я приголомшено видихнула і знову подивилася на дорогу. Все ж Вальтрікс мав рацію. Ми дійсно могли б просто силою прибрати дерева, але щоб укріпити дорогу необхідні хоч якісь знання. Адже втратити посеред тракту під дощем колесо чи цілий віз ніхто не захоче. Тим паче візник на таке не погодиться.

Краплі вже струмували по моїм щокам, і я опустила руку, від якої більше не було користі. Небо ставало все темнішим.

- Об’їхати ніяк? - голосно спитав за моєю спиною Вальтрікс. 

- Та як? - обурено сплеснув руками візник. Швидко заговорив, демонструючи акцент: - Тут навкруги заливні луги та болота, тільки трактами їздити можна! Повертатися треба. Пані, чуєте? Можу вас відвезти назад. Там перечекаєте трохи, дорогу полагодять і…

- Ні! - я хитнула головою, шукаючи очима по землі. - Я не можу чекати так довго! А є якийсь інший шлях до Лайора?

- Так, в об'їзд, але це години три ще, - візник поглянув на чорні хмари і скривився. Я і сама розуміла, що під таким дощем далеко ми не поїдемо. Ще й інші дороги розмиє.

- Якщо вам треба у Рінкастер, - раптом заговорив Вальтрікс. - Ми можемо взагалі об’їхати Лайор.

- Ви кажете про дорогу через гірський перевал? - схопилася я за підказку. Ми розглядали такий варіант з Дорайном, він навіть здавався мені швидшим, але друг вирішив піти більш безпечним шляхом.

- Так, - погодився охоронець. - Але для цього доведеться змінити маршрут. Ваш чоловік не буде проти?

- Чоловік? - я здивовано вигнула брови, а потім зрозуміла: - А! Ви про Дорайна…

Хотіла вже запевнити, що він буде тільки радий, якщо я повернуся раніше, але потім зрозуміла, що він розгнівається, коли дізнається, що я обрала інший шлях. Та я знову глянула на повалені дерева, стиснула руку в кулак і кивнула Вальтріксу:

- Все добре. Можемо змінити маршрут! Все одно за вашим договором нам доведеться доповідати Дорайну де ми та куди їдемо.

- Звісно, - Вальтрікс відчинив переді мною дверцята екіпажа і знову подав руку: - Я усе внесу у звіт, щоб у замовника не виникало питань.