2

Паротяг гучно зітхнув. Останній раз скрипнули гальма. Після цього зі скреготом почали відчинятися двері вагонів.

Я визирнула у вікно, оглянувши перон. Тепла осінь розкидала по плитці пожовкле листя, сонце вже не припікало навіть посеред дня, але ще дарувало приємне тепло. Станція була кінцевою, люди поспішали вийти з вагонів і піти у справах.

Я вирішила затриматися, щоб не товктися у натовпі, тому просто сиділа біля вікна і спостерігала за тим, що коїлося зовні.

Моріона - країна набагато бідніша за Ізаріду. Вокзал одного з найбільших міст не йшов ні у яке порівняння з відповідним місцем Шедана. Скоріше він нагадував станцію потяга біля якогось селища. Тут було всього два перони, на противагу восьми у Шедані. Я не помітила нормальних місць для очікування. Деякі люди сиділи просто на своїх валізах. А самі перони були такими вузькими, що невдовзі почалася штовханина. Саме цього я хотіла уникнути.

Тому підняла погляд вище. Вдивилася у вказівники, намагаючись відшукати ізарську мову. Я знала моріонську погано. Могла поставити кілька запитань, сприймала на слух, якщо говорили досить чітко, і вивчила кілька обовʼязкових фраз про всяк випадок.

Моріона дуже довго була частиною імперії. У той час її культуру і мову винищували, вирубали під корінь, але після розпаду Ізаріди виявилося, що занапастити спадщину цілої нації майже неможливо. Вона відродилася навіть попри те, що ще довго ізарська вважалася тут другою мовою країни.

Я знала, що і зараз багато хто з мешканців розуміють мою рідну мову, але не знала чи захочуть зі мною говорити нею.

- Айра ат Нарі? - низький насичений голос висмикнув мене з роздумів. Я стрімко повернулася.

Високий чоловік з темним волоссям дивився на мене темно-карими очима з червоним відливом, але найдивнішим були блискітки, які плавали у його райдужці. Не очікувала побачити тут демона.

Спохопившись, підскочила на ноги та вирівнялася. Чоловік виявився дуже високим. На його мʼязистому тілі гарно сиділа темна сорочка. Піджак був розстебнутий, додаючи образу якогось бешкетства.

Я навіть не одразу зрозуміла, що мені потрібно відповісти, поки роздивлялася гарне обличчя, смагляву шкіру, широку шию і плечі.

Демон насмішкувато вигнув дугою чорну брову:

- Адже я не помилився?

Його самовпевнений тон стверджував: «я ніколи не помиляюся». На виразних губах зʼявилася легка посмішка.

- Вальтрікс Грон, охоронець? - я пробігла швидким поглядом по міцній статурі незнайомця. Він ствердно кивнув:

- Саме так. Ваш охоронець і провідник Моріоною.

- Дуже приємно, - вимовила я і раптом відчула, що у горлі пересохло. Скоріше відвела погляд від темних очей, і зненацька зустрілася з іншими оченятами.

- Геррі? - вирвалося у мене мимоволі.

Куниця зацікавлено повернула обидва вушка у мою сторону, визирнула з-за шиї чоловіка повністю і змахнула крильцями, допомагаючи собі влаштуватися зручніше.

- Це Кіра, - сказав Вальтрікс, підштовхуючи куницю, щоб та сіла на плечі рівно.

Я вже і сама побачила, що ця тваринка відрізняється від компаньйона Елері. У неї не було білого комірця, а ще вираз її мордочки був норовливіший ніж у Геррі.

- Рада знайомству, - кивнула Кіра. Тон її був прохолодним, а погляд настороженим. Охоронець посміхався набагато щиріше. Тільки через кілька секунд я зрозуміла, що обидва звертаються до мене чистою ізарською.

- Я теж рада, - посміхнулася у відповідь, намагаючись бути ввічливою.

- Давайте допоможу вам, - Вальтрікс зробив крок вперед та підхопив мою валізу. Речей у мене було небагато, але я не стала запевняти, що можу понести її сама. Я лише помилувалася сильною чоловічою рукою, яка владно стиснулася на ручці валізи. Охоронець кивнув на двері: - Візник вже чекає, ходімо.

Вальтрікс першим рушив коридором вперед, а з його плеча за мною прискіпливо спостерігала куниця. 

У вагоні вже нікого не було. Ми виходили останніми. Чоловік спритно зістрибнув на перон і галантно подав мені руку. Попри те, що давно вже звикла справлятися з усім самостійно, я прийняла допомогу. Відчула гарячу шкіру під пальцями і, тільки-но опинившись на землі, одразу висмикнула руку та відійшла. Удала, що роздивляюся околиці.

- Може вам треба трохи відпочити? - співчутливо поцікавився охоронець. Але я хитнула головою, намагаючись не зустрічатися поглядом з моїм провідником. Раптово відчула себе наївною студенткою, якій посміхнувся найкрасивіший хлопець академії.

- Ні-ні, - сказала поспішно. - Ми можемо вирушати.

- Добре, - погодився Вальтрікс. - Звідси візник довезе нас до міста Лайор, там вже заброньовано готель.

Я кивнула у відповідь. Маршрут був продуманий заздалегідь. Дорайн наполіг на тому, щоб я розписала усі місця зупинок та прорахувала час, який витрачу на дорогу. Візника також замовляв Дорайн через схожу контору, у якій він знайшов охорону. Друг вирішив убезпечити мене настільки, наскільки міг.

Напевно, якби не заборона на портальні переміщення між країнами, він би перекинув мене просто до місця призначення. Але такий стрибок у просторі міг би бути розцінений, як акт агресії однієї країни проти іншої. Тому довелося їхати потягом.

Вальтрікс йшов попереду, але я відчувала, що він стежить за кожним моїм кроком. Я наче знаходилася поруч з диким звіром, який раптом вирішив мене захищати.

Кіра статечно сиділа на плечі, майже не рухаючись. Вона наче була повною протилежністю непосидючому та балакучому Геррі.

Екіпаж більше нагадував критий віз. Хоча ті, що стояли поруч з нашим транспортом, мали ще гірший вигляд. У тому, який оплатив Дорайн, були хоча б дві молоді кобили, а не скелетоподібні бідолашні клячі.

Візник - чоловік років п'ятдесяти - у затертих підкатаних штанях, зіскочив на землю. Одним рухом він зняв картуз, демонструючи сиве волосся, та привітався:

- Радий знайомству, пані. Прошу, - він відчинив дверцята і допоміг мені забратися у салон. Я тільки відчужено подумала, що можу незабаром звикнути до такого ставлення.