Розділ 5. Спіраль безумства

До міста ми дісталися майже без слів. Вірдж мовчки вів машину і навіть не повертався до мене. Ось тільки щоразу я своєю шкірою відчувала, як він уважно дивиться на мене, поглядаючи в дзеркальце заднього виду. І від цього по шкірі чомусь пробігали мурашки. Як я не намагалася, кричуща пропозиція не йшла у мене з голови. А надто — нав'язлива думка про те, що ситуація справді повернеться не на краще, і мені, зрештою, доведеться прийняти її. Після чого я або залишуся зовсім одна, або дізнаюся, що дійсно ніколи по-справжньому не кохала. І зараз я навіть не знала, що було для мене страшніше.

Незабаром за вікном машини вже блимали яскраві вогні центру столиці, щедро прикрашеного святковою ілюмінацією на кожному кроці. Що найдивніше, людей на вулицях було дуже мало для новорічної ночі. Так само, як і машин на дорогах — ті взагалі виявилися практично порожніми. При цьому багато автомобілів виглядали надто застарілими для цих вулиць. Та й одяг більшості людей, якщо придивитися, здавався якимсь несучасним, як і їхні зачіски. Тут ходили панночки в дивних вбраннях, які можна було б вважати хіба що карнавальними; жінки з начісами та пишною хімічною завивкою, що нагадувала кульбаби; дівиці в яскравих кольорових лосинах — золоті, срібні, яскраво-рожеві, темно-фіолетові, перламутрові, кислотні рейверські, зовсім дико поєднані з короткими топами і кричущими синтетичними кожушками… За весь рік, прожитий у столиці, я жодного разу не бачила людей, одягнених так, ніби вони давно випали з часу.

Немов загіпнотизована, я дивилася крізь тоноване скло на машини, людей, яскраві святкові вогні, під якими вони ходили... і намагалася не думати про чоловіка, що сидів поруч. До того моменту, як він, зупинивши машину, не сказав:

— Виходимо, нам сюди.

Здригнувшись, я кивнула і вийшла з салону, ступивши чобітками на скрипучий сніг. І, озираючись на всі боки, немов маленька дівчинка, що потрапила в дике задзеркалля, пройшла слідом за Вірджем. До входу в старовинний будинок, хитромудра архітектура якого химерно поєднувалася з яскравими вітринами, прикрашеними білими гірляндами.

У головному торговому залі, на мій подив, також нікого не було. Лише освітлення, що било по очах, кілька вінтажних диванчиків, що стояли тут і там, манекени... а ще, зрозуміло, кілька рядів вішаків з одягом, взуттям і аксесуарами, про ціну яких я навіть не хотіла думати.

Озираючись, я зробила кілька кроків усередину магазину і зупинилася біля стіни, на якій висіла чорно-біла фотографія вродливої вікторіанської дами. Стоячи біля різьбленого столика, жінка злегка торкалася свічника зі згаслою свічкою, а поряд з її рукою лежала розсип ніжних квітів ранкового сяйва. Це фото, безумовно, було зроблено справжнім майстром своєї справи! Композиція, постановка кадру, світло… все здавалося чудовим. Єдине, що мене трохи збентежило — якась дерев’яна штукенція, що виглядала з-за спідниці довгої чорної сукні: так, ніби хтось забув винести з кадру вішалк, що стояв позаду. Але погляд майже не чіплявся за цей недолік, фотографія вражала і заворожувала своєю красою... Ось тільки чомусь мені все одно було моторошно дивитися на неї.

— Доброго вечора, — несподівано почула я за своєю спиною і, здригнувшись, обернулася.

Та сама вікторіанська пані з фотографії підійшла до мене, стримано й чемно посміхаючись.

Треба ж, тобто, ця фотографія — просто стилізація під вікторіанське фото? А її одяг та зачіска — карнавальне вбрання на честь Нового року?

— Добрий-добрий, — хмикнув Вірдж, випереджаючи мене з відповіддю. — Ми від пана Біста. Ви ж чекали на нас, так?

— Звичайно, — кивнула жінка у відповідь, жестом запрошуючи мене йти за собою. — Прошу, я саме підібрала вечірнє вбрання, яке має вам підійти.

Провівши мене в кімнату для примірок (куди Вірдж, до речі, зайшов слідом за мною), жінка показала ряд вішаків, де чекали розкішні сукні, одна з яких мала стати моєю. Біля стіни навпроти було величезне дзеркало, поруч із ним — диван, а з протилежного боку кімнати — кабінка для перевдягань.

— І так, — несподівано, при цьому зі звичним цинізмом, гукнув Вірдж даму, яка вже зібралася йти. — На вулиці зараз надто холодно, тож леді знадобиться ще й тепла шуба, яку вона зможе надіти поверх сукні та не замерзнути. Також ми чекаємо на примірки взуття, прикраси, панчохи та спідню білизну під сукню.

— Звичайно, — чемно промовила жінка. — Я підберу і принесу вам у найкоротші терміни.

Провівши жінку поглядом, я нерішуче підійшла до суконь, боячись навіть доторкнутися до них. Алекс був далеко не бідний. Проте настільки дорогого вбрання я раніше жодного разу не одягала.

— Почнемо, мабуть, з цього, — заявив чоловік, беручи в руки вішачок з пурпурною сукнею з легкої тканини. — Давай, переодягайся.

— Добре, — пробурмотіла я, все ще не наважуючись взяти протягнуту сукню.

— Ворушись, мала, — підморгнув чоловік. І, несподівано обвивши рукою мою талію, додав: — Чи ти хочеш, щоб я прямо тут роздягнув тебе і загорнув у це плаття, не чекаючи, коли ти зайдеш до кабінки? Врахуй це, адже я можу трохи захопитися і... забути одягнути тебе.

Заскреготавши зубами, я вихопила вішак з сукнею з його руки і широким кроком попрямувала в кабінку, дверцята якої поспішила за собою зачинити. От же нахаба!

Сподіваючись розібратися з усім цим якнайшвидше, я зняла з себе одяг, квапливо натягнула сукню і почала викручуватися, намагаючись застебнути горезвісну застібку…