Розділ 3. Мирські бажання не злічити

Зрештою я зважилася, дивлячись у дзеркальце заднього виду, зняти лікарняну марлеву пов'язку з обличчя. І одразу ж, стиснувши зуби, поспіхом одягнула замість неї щільну, з чорної шкіри, що прикрила те місце, на якому раніше було моє праве око.

— Ходімо, — гукнув Вірдж, накидаючи на плечі рюкзак.

Розгублено кивнувши, я вилізла з машини і, накинувши куртку, пішла за ним.

Ми покинули гараж через задні двері — невеликі, практично непомітні. І відразу ж опинилися на лютому грудневому морозі, з якого хотілося якнайшвидше забратися в тепліше місце. Або принаймні сховатися у верхній одяг, який чоловік не підготував. Ймовірно, сам він чудово переносив холод нетривалий час, а зайвий одяг сковував би рухи у разі небезпеки. І все ж сама я не відмовилася б сховатися у величезному пуховику.

Швидко крокуючи по скрипучому снігу, ми пройшли в місячному сяйві по нічних провулках і за кілька хвилин опинилися біля чергового гаражного сектора. Де Вірдж зненацька пірнув у невеликі темно-сині двері, захоплюючи мене за собою. Там я, тільки-но отримавши команду, сховалася в салоні темно-синьої спортивної машини і в передчутті потерла змерзлі пальці, коли чоловік, завівши мотор, увімкнув опалення. Сам же, прогрівши мотор, вискочив із салону, щоб відчинити трохи проржавілі ворота. Які відразу замкнув, тільки-но машина виїхала на сніг. І, повернувшись на водійське сидіння, погнав нічними вулицями.

Ми не стали їхати до центру. Зробивши кілька крутих віражів, Вірдж вирулив за межу міста і незабаром повз нас, замість висоток спальних районів, у світлі фар миготіли високі дерева, вкриті сніговими шапками. І в цей момент мені залишалося лише втішатися думкою: якби цей хлопець справді хотів мене зґвалтувати та вбити, він спокійно міг зробити це і в тому гаражі, де ми зупинялися для перепочинку. Отже, якщо він все ще не почав нічого подібного, то принаймні в цьому плані я можу не турбуватися.

Незабаром Вірдж повернув на вузьку дорогу, яку я так просто й не помітила б. Оточена деревами з усіх боків, засипана шаром пухнастого снігу, вона здавалася просто частиною лісу. І чим глибше ми проїжджали нею, тим сильніше моє серце стискалося від страху. Тому що хоч я й намагалася заспокоювати себе логічними роздумами, але ми… були зовсім одні, далеко від міста, посеред темного зимового лісу, і я зовсім не розуміла, чого чекати від цього чоловіка.

— Мала, ти, я бачу, якось сильно напружена, — несподівано нахабно хмикнув Вірдж, не зменшуючи божевільної швидкості їзди. — Боїшся, що я зараз пригальмую десь і побавлюся з тобою прямо на задньому сидінні? Або... боїшся, що я врешті-решт цього так і не зроблю?

— Пішов ти! — Огризнулася я, схрестивши руки на грудях. Не зрозумію, як Алекс взагалі зв'язався з цим хлопцем?

...Якщо він, звичайно ж, насправді з ним зв'язався. А не мені просто навішували локшини.

Я так захопилася своїми роздумами, що коли машина зупинилася посеред темного лісу, ледь не зомліла! Але вже за хвилину роздивилась у світлі фар високий паркан, за яким виднілися стіни невеликого будинку із зачиненими віконницями.

— Ми на місці, — чітко промовив Вірдж у телефон, після чого ворота відчинилися, дозволяючи машині проїхати, щоб одразу ж зачинитися за нами.

Отримавши від чоловіка схвальний погляд, я несміливо вийшла з салону на м'який сніг і зробила кілька кроків уперед... Аж раптом вхідні двері відчинилися, вдаривши по очах незвично яскравим світлом, в якому вгадувався високий чоловічий силует. І коли я розгледіла того, хто стояв там, то, не стримавшись, побігла вперед, щоб повиснути на шиї! І міцно-міцно обіймаючи, відчуваючи його дбайливі, сильні обійми, відчайдушно притиснутися до губ Алекса в гарячому поцілунку.

— Я так боялася, що більше ніколи тебе не побачу… що тебе… — схлипнувши, тільки й зуміла промовити я, продовжуючи обіймати його.

— Розумію, кохана, — шепнув чоловік, запускаючи пальці у моє волосся. — Але не хвилюйся, все буде гаразд. Ходімо, я приготував гарячий чай і розігрів напівфабрикати.

Несміливо кивнувши, я зважилася випустити Алекса з обіймів і пройшла в будинок... лише побіжно подивившись на Вірджа, який в ту ж мить квапливо відвів погляд, стискаючи кулаки.

Я навіть не думала про те, що голодна, доки не побачила накритий Алексом стіл. І це було так незвичайно! Заморожена піца, розігріті в мікрохвильовій печі пироги, страви швидкого приготування, вазочка з мандаринами і пляшка сухого вина. Все це напрочуд смачно пахнуло у слабкому світлі вогників гірлянд. Була навіть невеличка ялинка в кутку кімнати, прикрашена старими іграшками, наче знайденими прямо тут, на горищі. А ще — тиха святкова музика, що долинала зі старенького, трохи хрипкого динаміка.

Ніколи б не подумала, що напівфабрикати можуть викликати стільки теплих почуттів у грудях!

— Миленько, — цинічно пирхнув Вірдж, безцеремонно проходячи в кімнату повз нас, щоб одразу ж плюхнутися за стіл і, розвалившись на стільці, схопити шматок піци. Який він почав смачно пережовувати, щоразу відкушуючи.

— Ти б хоч руки помив, — пробурчала я, закручуючи воду в невеликому умивальнику поряд із плитою. І, важко зітхнувши, сіла за стіл поряд з Алексом.

— А нащо? — реготнув Вірдж і, так само ігноруючи столові прилади, схопив з тарілки рибну котлету, щедро пановану сухарями. — Знала б ти, в яких мені умовах доводилося взагалі колись їсти…