Розділ 2. Сміх масок

— А ось і перші гості, — несподівано промовив Вірдж, різко вивертаючи кермо. І в дзеркальці заднього виду я відразу помітила, як біла машина, що їхала слідом за нами, похапцем зробила такий самий крутий поворот.

Злякавшись, я утиснулася в сидіння. Виходить, нас хтось справді переслідує? Ось тільки я все ще не могла знати напевно, чи рятує мене цей тип, що звалився як сніг на голову, чи навпаки — хтось дуже добрий намагається врятувати мене від нього? У будь-якому разі я зараз перебувала в компанії озброєного хлопця, і щось мені підказувало: не варто провокувати його показовою недовірою.

Ще поворот, і ось жваві вулиці опинилися позаду. Була лише невелика погано освітлена дорога, на якій я не розгледіла нікого, крім нас… і ще двох машин, які їхали слідом.

Хвилиночку, вже дві? Коли це приєдналася друга? Чи я її просто не помічала?

Аж раптом пролунав постріл!

Зойкнувши, я стиснула кулаки, панічно оглядаючись на всі боки… і помітила отвір у потрісканому задньому склі. А за ним — пробите кулею сидіння за кілька сантиметрів від моєї голови.

— Пригнися! — крикнув Вірдж, вихоплюючи з кобури пістолет. І прямо на ходу, не відпускаючи кермо посеред складної дороги, висунув руку з бокового віконця, щоб кілька разів впевнено спустити курок.

Не сміючи видати жодного звуку, я забилася під сидіння, прикриваючи голову руками. І лише чула скрип шин, що ковзали погано розчищеною дорогою, за яким послідував потужний звук удару!

— Мінус один, — задоволено хмикнув чоловік, відпустивши кермо всього на секунду, щоб вставити в пістолет нову обойму.

А потім, так само спритно знову схопившись за кермо, висунув пістолет у віконце. І перш ніж пролунав третій з низки пострілів переслідувачів — поглядаючи в бічне дзеркальце, випустив у переслідувачів кілька куль і натиснув на педаль газу. Тому скрип шин і удари металу об бетонну стіну якогось складу долетіли до мене зовсім віддалено.

— Можеш трохи розслабитися, мала, — кинув Вірдж, ховаючи пістолет назад у кобуру. — Цих ми позбулися, тепер трохи попетляємо і матимемо перепочинок.

Обережно сівши назад на сидіння, я поспішила пристебнутись, і саме вчасно — чоловік вичавив педаль газу, повертаючи на найближчу вулицю, і помчав уздовж порожніх сірих стін так швидко, що я ледь не зомліла. А якщо врахувати, що дороги там були суцільно вкриті ожеледицею, для мене й зовсім залишалося загадкою, як йому вдається настільки легко вести по них машину, і чому ми взагалі досі не розбилися?

Лише через кілька хвилин, трохи прийшовши до тями після шоку і звикнувши до цієї шаленої їзди, я нарешті помітила кров на плечі Вірджа. Це його що, поранили під час тієї перестрілки? А він при цьому не тільки віртуозно веде машину в екстремальних умовах, а ще й зумів успішно відстрілятися від переслідувачів? Та хто ж він такий, чорт забирай?

— Приїхали, — несподівано повідомив він, і я, потонувши у своїх неспокійних думках, не відразу збагнула, що машина зупинилася всередині якогось гаража. — Виходимо.

Вискочивши із салону, Вірдж поспіхом зачинив гараж зсередини. Я ж ненадовго заціпеніла, помітивши годинник, встановлений усередині салону.

Годинник, секундна стрілка на якому ліниво перескочила з одного поділу на інший, перш ніж завмерти рівно на шістдесят секунд.

Годинник, якщо вірити якому, минуло лише дві хвилини з моменту, коли я розглядала зламаний пластмасовий будильник, знайдений у тумбочці лікарняної палати.

Що за…

— Ти там довго сидіти зібралася? — покликав Вірдж, постукуючи кісточками пальців по склу.

Немов отямившись від сну, я відчинила дверцята і вийшла із салону.

— Це те місце, куди ти мене віз?

— Не зовсім, — кинув чоловік і почав ритися в якихось коробках. — Просто пункт для перепочинку. А вже потім трохи пройдемося, пересядемо на іншу машину та поїдемо куди треба. На, переодягнися, — несподівано додав він, шпурнувши мені щільний поліетиленовий пакет. В якому, як не дивно, лежав якийсь одяг. — Розмір твій.

Переодягтися? Цікаво, де? Справді, чи не при ньому мені роздягатися догола?

Втім, цей пункт Вірджа, схоже, не дуже хвилював. Тому що, ігноруючи розгубленість на моєму обличчі, він продовжив копирсатися в коробках.

От тільки вибір був невеликий. Навіть в опалюваному салоні машини я встигла добряче змерзнути. А тут, посеред цього гаража, й поготів тремтіла від холоду в одній лише лікарняній сорочці, поверх якої була тільки шкіряна куртка Вірджа.

Озирнувшись, я зайшла за машину, нахилилась і почала швидко перевдягатися. У пакеті виявилася білизна, утеплені чорні джинси, майка, теплий темно-синій светр та шкіряні чоботи без підборів. А ще… пов'язка на око.

Здригнувшись від її вигляду, я торкнулася свого перебинтованого обличчя. Якщо те, що Вірдж говорив про мене, правда, то виходить, рана вже загоїлася, і я можу зняти цю лікарняну?

Насправді болю не було. Ось тільки…

Ось тільки якщо все справді так, то в мене… немає правого ока?

Від цих думок руки затремтіли і пальці, що торкнулися білої марлі, заціпеніли. Чи готова я це побачити?