Розділ 1. Інше небо

Різко сівши в ліжку, я дивилася прямо перед собою і не відразу помітила кров, що текла по руці. Мені знадобилося кілька секунд, перш ніж зрозуміти, що причина — голка крапельниці, яка  вискочила з вени із моїм необережним рухом.

Що за… Я у лікарні?

Біла палата. Моє власне відображення у темному вікні, за яким видно лише сніг на підвіконні та зовсім вдалині, примарно — вогні нічної столиці. На стіні годинник – початок на дванадцяту. Звідкись із коридору долинають святкова музика та сміх… хтось дивиться новорічні шоу зі старого телевізора?

Не одразу звертаю увагу на дивне відчуття на обличчі і лише потім вдивляюся у своє відображення у склі — на правому оці щільна марлева пов'язка.

Що взагалі відбувається?

— Ох, не може бути! — раптом пролунало з боку вхідних дверей. Обернувшись на голос, я побачила повновиду медсестру, яка, хапаючись за голову, побігла до мене.

— Як я сюди потрапила? — тільки й зуміла, що розгублено пробурмотіти я, коли медсестра почала квапливо дзвонити когось по мобільному, мабуть лікареві.

Ось тільки на мої слова жінка не звернула уваги. Лише стрепенулась, мабуть, коли лікар узяв слухавку, і почала на межі істерики кликати його в цю палату, говорячи про те, що я прийшла до тями, і вона сама не розуміє, як це сталося.

На подив, лікаря довго чекати не довелося — невдовзі до палати буквально влетів високий чоловік у білому халаті з бейджиком, на якому було написано: «Дмитро Харон. Нейрохірург».

— Неймовірно, — видихнув чоловік, завмерши біля мого ліжка і витріщаючись на мене широко розплющеними очима. — Дарино, ви... чітко бачите мене, чуєте? — пробурмотів він, звертаючись до мене.

— Так… Що, чорт забирай, сталося?! — Не витримавши, закричала я.

— Тихше-тихше, вам не можна хвилюватися, заспокойтеся, — заговорив він, підійшовши до мене і поглядаючи з явним нездоровим інтересом.

— Як я можу бути спокійною, якщо взагалі нічого не розумію?! Де я? Як сюди потрапила? Що трапилося? І… де Алекс?

— Алекс? — перепитав лікар.

— Олександр Аліг’єнко, мій... чоловік. Він…

— Так, спокійніше, любонько, — видихнув лікар, кладучи руки мені на плечі і дивлячись у волошкове око, не прикрите пов'язкою. — Вас привезли понад три години тому з кульовим пораненням у голову, швидку викликали сусіди, які чули постріл. Я прооперував вас — на жаль, ваше праве око не вдалося врятувати. Але куля пройшла так, що не зачепила життєво важливих центрів у мозку, і ви залишилися живі, що буває вкрай рідко. Можна сказати, у сорочці народилися… От тільки навіть з урахуванням того, що операція пройшла успішно, це не нормально, що ви оговталися так швидко. Та ще й така бадьора зараз… Тому вам краще прилягти. Я негайно розпоряджуся, і вас направлять на МРТ, а потім розбиратимемося. Що ж до вашого чоловіка… Наскільки я знаю, швидка привезла нам тільки вас, і подробиць мені не повідомляли. Тож нічого не можу сказати. Намагатимуся навести довідки у поліції. А ви поки не переживайте, адже його могли відвезти в іншу лікарню, або в нашу ж, але на іншій машині, і передати іншому черговому лікареві. Зрештою, новорічна ніч, самі розумієте… Ви, головне, не переживайте, полежіть, а там подивимося, що та як. Добре?

Нічого не сказавши у відповідь, я поклала на подушку голову, яка вмить поважчала.

Алекса не привезли разом зі мною? Невже... невже він уже був мертвий, коли приїхала швидка, і його тіло забрали з місця злочину трохи згодом, після огляду поліції?

Ох, ні, тільки не це, навіть не хочу про таке думати! Нехай буде що завгодно на світі, тільки не це, благаю! Я не зможу без нього, просто не можу втратити його зараз.

Лікаря вже давно не було, та й медсестра кудись поділася. Здавалося, відтоді, як я прийшла до тями, минуло не менше півгодини… ось тільки коли я подивилася на годинник, той, на мій подив, показували колишній час: початок на дванадцяту.

Дивно. Дуже дивно…

А за мить я схопилася з ліжка, забувши про всі попередження лікаря, і підбігла до настінного годинника.

Він що зупинився? Чи...

Але ні, секундна стрілка раптово зробила різкий стрибок на один поділ. Після чого знову завмерла. Про себе я відрахувала рівно шістдесят секунд, перш ніж вона пересунулася ще на один поділ.

Що це? Просто годинник зламався, чи що? Безперечно, не інакше. Відраховує за секунду цілу хвилину, і, напевно, відповідно — хвилину за годину, а годину більше двох діб.

Цікаво, яка ж тоді зараз година насправді? Знайти б якийсь інший годинник...

Почавши обшукувати палату, я несподівано натрапила в тумбочці на старенький пластиковий будильник у вигляді засніженого будиночка. Який спочатку здався мені теж неробочим. Ось тільки його секундна стрілка невдовзі зробила ривок. Перш ніж завмерти на наступні шістдесят секунд і перескочити на новий поділ.

Якось це занадто ненормально — щоб в одній кімнаті було два годинники з однаковою поломкою.

Розгублена, я поклала годинник на місце і, зачинивши тумбочку, сіла назад на своє ліжко. Невже я божеволію?

Мене трусило, а в пам’яті мимоволі спливали спогади про іншу Новорічну ніч, яку я колись зустрічала в лікарні. Коли мені було одинадцять… і коли Алекс, мій старший (і, як виявилося згодом, зведений) брат мав померти. Тоді я вперше почула ЦЕЙ шепіт.