20

Ранок виявився туманним і холодним. Незважаючи на попередження Джімі, щось у мені кричало, що я маю бути на похороні батька. Після швидкого сніданку я вдягнула чорну сукню, підібрала туфлі і зібрала волосся в недбалий пучок. Мої думки крутилися довкола одного: чому Джімі не хоче, щоб я там була?

На вулиці біля готелю вже стояло таксі. Я дала водієві адресу, а сама мовчки дивилася у вікно, спостерігаючи за тим, як місто оживає. У голові крутилися слова Джімі: "Будь обережна." Але як я могла сидіти вдома, знаючи, що це останній день, коли я можу попрощатися з батьком?

Під'їхавши до цвинтаря, я побачила натовп людей. Всі вони здавалася чужими, та їхні очі світилися сумом і болем. Похорон був організований із шиком – батько, очевидно, мав великий вплив і прихильників.

Я стояла осторонь, намагаючись залишатися непомітною. У певний момент я відчула, як хтось торкнувся мого плеча. Обернувшись, я побачила Хардіна. Його обличчя було серйозним, майже холодним.

— Що ти тут робиш? — запитала я, здивована його присутністю.

— Не міг залишити тебе одну. Щось тут не так, Тара, — його голос звучав так тихо, що мені довелося нахилитися ближче. — Тобі треба піти.

— Що? Чому? — моє серце почало прискорено битися.

— Тут є люди, які тебе шукають. Вони стежать. Ти в небезпеці, — він узяв мене за руку.

— Я не можу піти. Це мій батько.

— Я знаю, але ти ж сама хочеш дізнатися правду, чи не так? Якщо ти залишишся, то поставиш під загрозу не лише себе, а й тих, хто тобі допомагає, — він дивився мені прямо в очі, і я зрозуміла: він каже правду.

В цей момент я побачила двох чоловіків у чорних костюмах. Вони стояли неподалік і явно стежили за мною. Їхні погляди зустрілися з моїми, і один із них почав повільно рухатися в наш бік.

— Ходімо звідси, — Хардін не чекав моєї відповіді. Він майже силоміць потягнув мене до виходу.

Коли ми сіли в машину, я відчула, як мої руки тремтять. Хардін завів двигун і різко натиснув на газ.

— Хто вони? — нарешті запитала я.

— Не знаю точно, але схоже, вони пов'язані з тією справою.

— Ти щось знаєш, Хардін? — мої очі були повні підозри.

Він мовчав, дивлячись на дорогу, але його стиснуті кулаки на кермі видавали напругу.

— Ти маєш знати, що твій батько не був простим чоловіком. Те, що сталося з ним, — це лише початок. І тобі доведеться бути сильною, Тара, якщо хочеш вижити.

Його слова прозвучали як холодний душ.

— Що ти приховуєш?

Він глянув на мене швидким поглядом, повним сумніву, але нічого не відповів.

Ми їхали мовчки, залишаючи похорон позаду. Але я знала, що це лише тимчасовий перепочинок. Відповіді були десь поруч, але тепер я починала сумніватися, чи всі навколо мене — на моєму боці.

Ми їхали з півгодини, і тиша, що панувала в машині, ставала все важчою. Я намагалася змусити себе думати ясно, але мої думки були заплутані. Кожне слово, яке сказав Хардін, розбурхувало мене більше, ніж він міг уявити.

— Ти маєш на увазі, що мій батько був пов'язаний з чимось більшим, ніж я думала? — я запитала його, намагаючись контролювати своє дихання.

Хардін повернув до мене погляд, але він не відповів одразу. Його рука стиснула кермо так, що кісточки побіліли.

— Це не просто про викрадення або про те, що сталося з ним у тому покинутому будинку, — сказав він нарешті, не піднімаючи погляду. — Це значно складніше. І ти, Тара, можливо, є частиною того, що не знаєш. Те, що ти вважаєш правдою, не зовсім таке.

Мене охопила хвиля запитань, але я не могла вивести їх у слова. Все, що я знала — це те, що моїй родині було завдано стільки болю, що це не могло бути випадковістю. Мені хотілося покопатися в минулому батька, але з кожним кроком ставало все більше сумнівів у тому, що я зможу знайти те, що шукаю.

— А чому ти це все приховував? — запитала я, ледве стримуючи розчарування. — Як я можу довіряти тобі, якщо ти продовжуєш залишати мене в темряві?

Хардін різко зупинив машину, і ми опинилися в порожньому паркуванні, оточеному висотними будівлями. Він повернувся до мене, і його очі були повні рішучості.

— Тому що я не хочу, щоб ти потрапила в цю гру. Я знаю більше, ніж я маю право говорити, але якщо я тобі скажу все, то ти сама станеш частиною цього. І ми не можемо повернутися назад, Тара. Це не просто про твоїх батьків, це більше, ніж ти можеш уявити.

Я відчула, як серце забилося швидше. Він не казав нічого конкретного, але його слова залишали відчуття, ніби все це було частиною чогось значно більшего.

— Ти говориш про якусь організацію? — я вирішила зробити крок вперед. — Що це за люди, які стежать за мною?

Хардін довго дивився на мене, а потім вивільнив глибокий подих.

— Ти дійсно готова дізнатися? Ти маєш зрозуміти, що це не просто про твою сім'ю, це про силу, про вплив. І твої батьки були частиною цього світу. Це не те, що ти могла уявити, Тара.

Я відчула, як страх стискає мене, але водночас — і відчуття, що саме цього я шукала. Може, саме це було причиною всіх моїх запитань і болю. Я була готова.

— Я готова, — відповіла я, дивлячись йому в очі.

Хардін кивнув. Він знав, що це рішення було важливим, і тепер не було шляху назад. Він знову завів машину, і ми рушили далі. Тепер я розуміла, що моїм завданням було не тільки дізнатися правду про мого батька, а й зануритися в цю темну гру, яка охоплювала всю мою родину.

Попереду було ще багато небезпек. Але тепер я була готова йти до кінця.

Ми їхали містом, і мої думки стали ще більш хаотичними. В голові не втихала буря запитань: хто ці люди, що стежать за мною? Чому батько не був тим, ким здавався? І чому саме тепер усе це почало випливати на поверхню?

Хардін не розмовляв, його погляд був зосереджений на дорозі, але я відчувала, що він намагається сконцентруватися на чомусь важливому. Ми не їхали до готелю, а вглиб міста, на околицю. Я не могла зрозуміти, куди він веде мене.

— Куди ми їдемо? — запитала я, відчуваючи, як серце почало битися швидше.