18

Після того як я добряче виспалася, до палати увійшов Джек.

- Як ти ? - він тримає в руках квіти, та пакет з продуктами.

- Все добре, - збрехала я 

- Чому ти побігла за там чоловіком ? 

- Ти пам'ятаєш ту історію, де він розповідав про свою сім'ю? 

- Так 

- 10 років тому нас покинув батько, і після того, як він нас покинув ми переїхали в сусіднє місто. А він сказав що 10 років тому його викрали, та після того родина його, теж кудись ділася. 

- Та ні, не може бути, - пирхнув він 

- Ні Джек все сходиться, - я трохи підвестися з ліжка, щоб було зручніше.

- І ти хочеш йому це розповісти? - пробурмотав Джек

- Саме так, тож будь ласка, попроси свого друга номер телефону..., - я трохи завагалася, чи варто це казати.

- Батька, - завершив Джек

- так..., - протягнула я 

- Добре зателефоную, але ти маєш сьогодні та завтра добряче відпочити, адже я бачу, ти ще доволі виснажена, краще в неділю зустрінетеся, через два дні будеш готова, та добре відпочинеш. Зараз, ти доволі ослаблена.

- Так, думаю ти правий, - задумуюся чи варто запитувати його про фото, яке прислав невідомий номер. Але все-таки я промовчала.

  На другий день, ранком мене забрав Джек з лікарні. Я повернулася до нього додому. Після того як Джек привіз мене додому він поїхав на роботу, а я залишилася сама.

До шостої години я лежала та дивилася фільм. О сьомій приїхав Джек. 

Я зробила йому вечерю. 

- Як пройшов день на роботі? - вирішила я, перервати мовчанку між нами.

- Як завжди, - сухо та холодно, відповів він 

- Не хочеш сьогодні прогулятися?- мені цього дуже не вистачало, оскільки я пролежала два дні. 

- Я сьогодні не можу, - доїдаючи залишки їжі, він став та пішов до раковини, помити посуд. 

  Я його ще таким роздратованим не бачила. Трохи пізніше запитаюся, проте фото яке надсилав невідомий.

Джек піднявся на другий поверх. Я трохи поприбирала на кухні, та пішла в ванну. 

Душ для мене став як релакс. Вийшовши з нього я почувалася набагато краще. Зайшовши до кімнати Джека, я умостилася біля нього на ліжку. Він лежав та дивився в телефон. 

- Я б хотіла, тебе дещо запитати, - я дивлюся на нього. Його вираз обличчя не міняється, - тоді коли я потрапила в аварію, - продовжила я, - До того як я зіткнулася з машиною, на мій телефон прийшло невідоме повідомлення, я його відкрила і побачила фото. 

 Він все так же сидів нерухомо, з кам'яним лицем. Можливо він мене навіть не слухає ?

- Ну і там на фото був ти, з дівчиною. Ви обоє цілувалися.

 Було видно що після моїх слів Джек напружився.

- Можливо ти плутаєш мене з іншим? - він нарешті відірвався від свого телефона, та поглянув на мене. 

- Ні це точно ти. А дівчина мала коротке коричневе волосся, лиця я її не бачила.

 Джек виглядав трохи стривожено.

- Це давня фотографія... 

- Це твоя колишня? - мої здогадки підтвердилися.

- Так, вона була з коричневим коротким волоссям, - він знову повернув свій погляд до телефона. 

- Тоді гаразд...

   Не можу описати мої почуття, але це дивно. 

Невдовзі ми лягли спати. 

Ранком коли я встала, Джека поряд не було. Скоріш всього поїхав на роботу. 

Я одягнула шорти та ТОП тому, що у будинку було досить тепло. Тоді спустилася на кухню, щоб як і зазвичай зробити собі каву -  не представляю свого дня без неї. До Вечора я займалася прибиранням, та дивилася фільми. По закінчення одного з фільмів я спустилася на кухню, щоб чогось перекусити.

Поїдаючи печиво, я дивилася  новини. Гортаючи стрічку в один момент серце починає калатати, дихання стає тяжким. Паніка поволі набирає обертів. 

Фото... Я побачила фото, на якому мій батько лежав на землі стікаючи кров'ю. 

Під фото був надпис:

               "Жорстоко вбили працівника                 

                                 Компанії.

Перехожі які вийшли на ранкову пробіжку, побачили труп одного з працівника компанії. Ним виявився Вільям Стоус. Судмедексперт встановив, що бідолашного Вільяма, убили біля четвертої години. Вбивцю ще досі не найдено. Біля трупа лежала одна із фотографії, на ній зображений сам Вільям і скоріш за всього його родину: дружину та дочку. Перший удар, злочинець наніс в передпліччя, а другий в потилицю. Його язик був відрізаний. 

 Просимо містян бути обережнішими. По вуличках, може розгулювати вбивця."

 У цей момент коли я це читала. Я відчувала страх. Мого батька, з яким я навіть не зустрілася, жорстоко вбили... Вбивця знав що я його знайшла. Інакше навіщо б там була фотографія нашої родини. Я не хочу про це думати, я просто не хочу...

Чому це відбувається саме зараз...?Чому це зі мною...?

Я не відчувала контролю, по моїм щокам стікали сльози, моє лице спалахувало гнівом. Не думаючи я кинула телефон об стінку. Цього мені було недостатньо, я встала та почала жбурляти сільці. Заглядала в кожну шафу, витягувала все що в ній було, жбурляла на підлогу, розбивала. 

Мій гнів не припинявся. 

Я одразу ж вибігла на вулицю, було вже пізно. Місять освітлював все навколо. Тільки тоді я зрозуміла що Джек не приїхав з роботи, хоча мав повернутися, ще до того як сіло сонце. А зараз напевне 12:30. 

Це ще більш мене розлютило. Де збіса він, коли мені потрібна його підтримка? 

Я побігла до машини, по щоках стікали сльози. 

Приїхала я до одного з покинутих парків. З одного боку: мені потрібна була підтримка, а з іншого я хотіла побути на самоті. 

Вийшовши з машини я побачила неподалік лавочку, вона була трохи обшарпана, але це було непогане місце, щоб побути на самоті. Лавочку трохи прикривали дерева, тож навіть якщо тут буде хтось проходити, мене не буде замітно. 

Я сиділа та не могла зібрати думки в купу. Що я і могла - це тільки не припиняти плакати. 

Сльози припинилися тільки тоді, коли я почула шурхіт недалеко від себе, можливо якась тварина, а можливо хтось стежить за мною. Паніка - от що тоді мною володіло, сльози вже текли не від розпачу, а від паніки. Шурхіт ставав все блище, було чути що це ніяка не тварина, а людські кроки. Недалеко був густий ліс, в якому виднілася тільки темнота.