17

Бенкетна зала була досить велика, хаотично було розкладено багато круглих столів з їжею та напоями. 

 Ми з Джеком пройшли за дальній столик, щоб було добре всіх видно. 

- Як звати твого колегу? - питаюся я у Джека, взявши бокал шампанського. За столиком де ми сиділи, не було ще нікого. 

- Томас Дюк 

  Цей Томас, все ще стояв та розмовляв з чоловіками в костюмах. Тільки з іншого ракурсу я могла їх роздивитися краще. Один був у темних окулярах, тож куди він дивився не можна було сказати, а другий був без окулярів, але у вусі в нього був навушник, дроти якого спускалися шиєю та під комірець сорочки. В один момент він поглянув на мене - це було буквально секунда. 

Ми з Джеком все так і сиділи, чекали коли Томас вимовить промову.

Невдовзі через пару хвилин він відійшов від чоловіків, та став на середину зали й постукав по бокалу, в якому було червоне вино. 

- Любі друзі, я дуже радий що ви прийшли до мене на це свято. Вже як 10 років я заснував компанію мого батька, цей довгий та тяжкий шлях я пройшов не один, а з моїм колегою та другом. Прошу привітати оплесками. 

   Із-за столу встав чоловік, в синіх класичних штанах, та білою сорочкою. Він елегантно уклонився гостям. Лице я його не дуже бачила тому, що він стояв доволі далеко та профілем до нашого столика. 

- Так, дякую Томасе. У цей день ми й познайомилися. Він мене врятував від мук та страждань. Є охочі послухати мою історію? 

  Весь зал хором відповів "так". 

- Так ось, любі мої друзі. Ще колись в мене була сім'я: була моя любляча дружина та неймовірна красива дочка. Ми жили добре, але в один день, (це було 10 років тому) я вийшов на вулицю, щоб викинути сміття. Біля мене зупинився чорний бус. Мене схопили, та затягнули. Пручатися та кричати, я не зміг, вони мені щось дали під ніс, і тоді я відключився. Коли я отямився в якийсь покинутій будівлі, я був прив'язаний ланцюгами до ліжка. Тоді із-за дверей, до мене підійшов один чоловік в чорному, його лиця я не бачив. Він витягнув з кишені фотографію, та показав це мені. На фото була моя дружина з донькою, я почав кричати, щоб вони нічого не заподіяли моїй сім'ї, благав їх, пропонував гроші, але той нічого не відповів. Тоді зайшов другий чоловік, теж у чорному. Він підійшов до мене та сказав: "якщо ти хочеш, щоб твоя сім'я була жива, то забудь її. Я можу дарувати тобі та твоїй сім'ї життя, але тільки щоб ти забув про неї". Ці слова я пам'ятаю до сьогоднішнього дня, вам всім цікаво, як я вибрався і чому не зв'язався з поліцією? А все дуже просто. Вибрався я на третій день. Коли Томас прогулювався в парку зі своєю собакою, яка зірвалася з ланца. Тоді, собака побігла в густий ліс, там він знайшов покинуту будівлю, де мене тримали. Томас біг за нею, і зайшов в цей будинок. Шукаючи собаку натомість він знайшов мене. Томас витягнув мене з цієї будівлі. На деякий час дозволив пожити в нього, та найняв на роботу, яка була ще малорозвинена. І питання друге, яке вас так гризе, "чому я не зв'язався зі своєю дружиною та дочкою". Тут все також дуже просто. У той самий день під двері Томаса, в якого я перебував на той момент, була записка в якій було ще одне фото, - на ньому моя дружина обнімала дочку, та проливала сльози. У записці було сказано "Я стежу за ними, і якщо ти зв'яжешся у поліцію, чи навідаєшся до них. Ми уб'ємо твою дружину і дочку". Я це показав моєму другові якій порадив нічого не робити, і краще не з'являтися перед моєю сім'єю, щоб не було гірше. Ну ось така історія трапилася в моєму житті, звичайно що на цей момент, я хочу віднайти мою сім'ю, але кожного разу як я намагаюся знайти їх в соцмережах - мене автоматично блокують. Звичайно ж що через пару років, я звернувся до поліції, але там не було інформації про них. А будинок де ми проживали, був покинутий. 

   Я слухала кожне слово цього чоловіка, і просто не могла повірити в це. Цілком можливо що це і є мій батько. Ми з мамою через деякий час після того, як батько нас покинув, переїхали до сусіднього міста.

За пару секунд завершивши промову, чоловік вийшов з зали на вулицю, не усвідомлюючи я кинулася бігти через усю бенкетну залу, я чула що за собою перевернула фуршетний стіл. Також крики Джека, але не могла розібрати що саме. Я вибігла на вулицю в той момент як чоловік уже сідав в машину. 

- Зачекайте, - гукнула я чоловіку який обернувся до мене лицем. І тоді я побачила його обличчя, він був трохи схожим на мене: зелені очі, густі брови, форма губ, але коли я бігла до нього через сходи, перечепилася та впала... Все стало темно... Я відкриваю очі, та бачу що я сиджу в машині за кермом пізно ввечері, з боку мене мій телефон... Так стоп... Мій телефон розбився того дня коли я їхала... Ні це неможливо як? Цієї миті приходить повідомлення, я вже розумію що на мене чекало дальше, але я беру цей телефон без вагань, відкриваю повідомлення невідомого номера, і там фотографія, я підсуваю ближче телефон і бачу як чоловік цілує жінку, хоча чоловік був обернутий спиною, я зрозуміла це був Джек. І от знову цей бус... фари... світло... темнота...

  Я підриваюся з ліжка. Це була палата. Мене огорнула паніка. Зразу ж згадала про мого ймовірного батька. Дихання моє було тяжке, піт стікав по руках та спиною. За декілька секунд увійшов лікар, а за ним ще двоє чоловіків - це був Джек і... О Боже це той самий чоловік за яким я бігла... мій батько. Тепер я була впевнена в цьому.

- Таро як ви себе почуваєте? - озвався лікар, підходячи до мого ліжка. 

 Чоловік який стояв позаду лікаря занепокоєно дивився на мене.

- Зайченятко з тобою все гаразд? - присів Джек біля мене. 

- Та наче все добре, - хрипким голосом промовила я. 

- Вас щось болить? - запитує лікар. 

- Ні

 Я оглядаю чоловіка позаду лікаря, який все так і стоїть занепокоєно. 

- Даруйте, - підходить ближче чоловік, - Але чому ви тоді бігли за мною? 

  І що ж йому тепер відповісти, розказати правду? Чи дочекатися доки мене випишуть з лікарні. Ще й до того ж я пригадала те фото в телефоні, коли я їхала за кермом. Зараз краще відпочити, все пізніше налагоджу та з'ясую.