9

Тара спала цілий день та вечір, не виходила навіть з кімнати. Джек приносив поїсти її в ліжко, але до їди вона навіть не доторкнулася.

   Наступного дня Тара з ним поїхали до поліції, надати свідчення та розпитатися, хто був тим чоловіком якого вбили.

- Присідайте - відповів поліціянт - ми встановили хто був цим чоловіком.

-  І хто це - промовив Джек насупившись

- Це Пітер Дейл, йому 27 років, волейболіст, сім'ї не має.

  Ще в школі, Тара дуже любила цей вид спорту, та добре вміла грати в нього.

- Хто вбивця? - дивлячись в одну точку запитала поліціянта, її руки трохи тремтіли, це помітив Джек, та поклав свою руку на її. Одразу ж їй стало трохи спокійніше.

- Нема жодних зачіпок, відбиток слідів від взуття, та відбитків пальців не знайшли. Слідство зайшло в тупик. Також ми опитали сусідів чи щось бачили, чи чули того дня, але на жаль вас від сусідів відділяє досить густі дерев, та й тим паче вони вже досить старі, зір та слух у них досить поганий. Ну а з другого боку ніхто не живе.

- Тара стиснула кулаки та на мружилася вона хотіла щось сказати, але в останню мить передумала.

- Тоді дайте нам знати якщо щось ще буде відомо - Джек взяв Тару за руку і вони вийшли з відділу, прямуючи до машини.

- Таро, давай допоки не найдуть убивцю, будеш жити в мене.

- Не хочу вас обтяжувати, тим паче не відомо коли вони знайдуть його, як сказав поліціянт, нема ніяких слідів. Я знайду собі квартиру, але дякую за пропозицію.

   Тара хотіла ще щось сказати, але Джек повернувся до неї, взяв за плечі та дивився в її очі.

- Ні ти лишаєшся в мене і ніяких але. Ти думаєш якщо ти заселишся до іншого будинку, то тебе там цей покидьок не дістане - злісно промовляв він.

- Я... Я... - почала заїкатися Тара. 

  Він мав рацію, чи зможу я бути в безпеці в іншому будинку, де гарантія того що він мене не знайде.

- Послухай мене, я за тебе хвилююся, ти багато чого пережила за ці декілька днів.

- Але якщо він полює на мене, хоча це тільки мої припущення, ви не можете бути в безпеці поряд зі мною - дивилася вона в його карі очі.

- За мене не хвилюйся, ти будеш в безпеці я тобі це обіцяю. А тепер поїхали до дому. 

- А хіба ви не мали їхати на роботу?

-  Замість мене я призначив свого брата, звичайно мені ніяк не хотілося його про це просити, та навіть говорити з ним, але тільки він вмів дуже добре вести компанію, тож за це ти також не хвилюйся.

     Хіба вони з братом не ворогують. Як він міг його попросити таке навіть і якщо тільки брат вмів вести справу компанії, тим паче коли мені не потрібно, щоб він був біля мене 24/7. Але щоб там не було, мене це ніяк не стосується, я не його мама чи дівчина, щоб цим цікавитися.

    Останнім часом я зблизилася з Босом, ці події які відбулися за останні два місяці, так скоро розвиваються навіть не встигаю отямитися що відбувається в моєму житті, і чи на правильному я шляху. Я думала сьогодні про переїзд в інше місто, далеко від цього, але мене тут щось тримає.

   Цілу дорогу Тара не переставала думати про події. Її в голову лізли різні запитання: чи перед цим не перетиналися з людиною яка могла бути причетною до вбивства, кому вона могла перейти дорогу. Чи все-таки це проста випадковість, й вбивця викинув тіло де попало, не знаючи хто там живе.

   Нахилившись до вікна машини Тара прошепотіла собі під ніс - я його найду, де б він не був і ким, я дізнаюся хто вбив цю людину.

   Під'їжджаючи до будинку Тара з Джеком попрямували в середину, там було досить тепло, батареї які перед від'їздом забули вимкнути, добряче нагріли весь будинок.

- Що будеш їсти - Запитав Джек, знімаючи з Тари пальто.

- Я не голодна, якщо ви не проти я зроблю каву, можливо і ви будете - відповіла вона.

- Ні, ти маєш обов'язково поїсти, з такими темпами в тебе почнуться проблеми з животом.

  Він мав рацію, за ці пару днів я дуже схудла хоча і до того всього я була досить худа.

- Тоді я закажу суп - я немала бажання щось готувати, тож найкращий спосіб просто замовити доставку.

- Гаразд візьму два супи, одну піцу, суші та нагинци - посміхаючись до Тари, промовив він.

- Давайте я замовлю, ви багато вже зробили для мене - ніяково посміхнулася Тара.

- Я ж казав, що подбаю про тебе, просто довірься мені.

  В його слова хотілося вірити, я так і зробила - вірила йому.

  Знову мене огорнуло таке відчуття, яке пояснити я не могла. Моє лице горіло, тут було спекотно.

- Гаразд, я вам все компенсую.

   Джек на це нічого не відповів, лише посміхнувся ця усмішка була дивна, але я не дуже звернула на це уваги.

    Я проводила час доволі добре, ми з Джеком грали в відеоігри як підлітки, я навіть і не знала що мій Бос може бути таким, але хоча всі ми люди й всі ми можемо поводитися як діти, незважаючи від того скільки нам років. Ще ми з Джеком подивилися фільм комедію. Тоді я насправді забула що було, поринула в почуття які мене огортали поряд з ним, мені було добре хотілося поводитися неначе безтурботні підлітки. Мені це дуже подобалося.

   Кожного разу я озиралася на Джека, коли він усміхався його чарівна посмішка заворожувала мене. Мені хотілося на це дивитися вічно, вічно споглядати на його карі очі. Але чому ? Вкотре задаю собі це питання, чому мені так хочеться. Адже він мені подобається тільки як приємна людина, з якою можна добре поговорити. Напевне це все через те, що він мені допомагає та підтримує. Я вдячна йому за це.