Частина четверта

Глава 4

*****

Уперше після того, як приземлився літак, я зітхнула на повні груди. Влад мав рацію,- мені справді стало легше. Я раптом спіймала себе на думці, що відчуваю те саме почуття, що й століття тому, коли вперше приїхала сюди разом зі Стефані. Щоправда відтоді все змінилося в самому місті. Я могла бачити його через вікно автівки, в якій ми продовжили свій шлях до готелю, де перебуватимемо, доки не знайдемо відповідного житла. Дійсно, тепер тут усе змінилося. Не залишилося місця старим будиночкам і похиленим будівлям. Ферми виглядали доглянутими як ніколи раніше, вулиці набули більш привабливого вигляду, будинки стали вищими і сучаснішими. Як з'ясувалося пізніше, будинок, що колись належав нам із сестрою, тепер став музеєм мистецтв, де зберігалися найкращі картини і скульптури місцевих майстрів. Мене здивували всі ці зміни, навіть незважаючи на те, скільки років минуло з моменту мого останнього тут перебування.

Я вже подумки уявляла, яким буде наш будинок, що ми вирощуватимемо в саду, і чи буде де гратися Оскару, який зараз мирно спав, поклавши голову мені на коліна. Ці думки тішили і втішали мене водночас, адже тепер попереду в нас було абсолютно нове життя, сповнене своїх сюрпризів!

За іронією долі нас привезли в той готель, у якому раніше працював Влад зі своїм батьком. Точніше, це була нова, відреставрована будівля, але розташовувалася вона на місці колишнього готелю, що належав його родині. Зараз він називався Hotel Les Mars, і розташовувався за 16 км від виноградників, які називаються Чок Хілл Естейт. Що й казати, він був розкішним за всіма параметрами. Я бачила, з яким сумом і сумною ностальгією Влад оглядав стіни, заглядав у вікна, і, вочевидь, не знаходив нічого, що нагадало б йому про той, колишній готель, який колись був його другою домівкою. Але струни його душі вже було зачеплено, тож щойно нас розмістили в кімнату, і Влад разом із портьє підняв нагору наші речі і допоміг облаштуватися, він вирішив сходити на міське кладовище, щоб спробувати відшукати могилу свого батька. Я не стала заперечувати, а навпаки підтримала цю ідею, адже вони більше не бачилися з тієї самої ночі, і, звісно, Владу хотілося дізнатися, де розташоване місце останнього притулку дорогої йому людини. Тому я лише поцілувала його перед виходом, побажавши удачі. А оскільки ми приїхали в Гілдсбург дуже рано, і на годиннику був лише початок восьмої ранку, я вирішила скористатися моментом і подрімати, доки Влада не буде поруч.

*****

Я досить довго блукав між могил, по зарослих травою доріжках. Судячи з усього, в цій частині цвинтаря вже давно ніхто не ходив, тому що колючі чагарники і плющ чудово почувалися і розрослися настільки, що в деяких місцях прохід ставав важкодоступним, через те, що ніхто не підрізав їх, і вони заплели собою все навколо. Так я ходив щонайменше близько півгодини, поки нарешті, у найдальшому кутку цвинтаря не знайшов старий, занепалий надгробок, порослий мохом і лишайниками, крізь які ледве можна було розрізнити написи і цифри.

Діставши з кишені своєї кофти складаний ножик, я акуратно очистив поверхню каменю і прочитав таке:

«Тут спочиває

Фредерік Гардман

1801-186...»

Останню цифру було видно найгірше, і мені довелося ще трохи очистити поверхню каменю, щоб розгледіти її.

Трійка. Це була трійка. Отже, мій батько помер 1863 року, на шістдесят другому році життя. Хто знає, якби не всі ці потрясіння, що випали на його долю, можливо, він прожив би набагато більше. Хоча його здоров'я похитнулося вже давно, відразу після смерті мами.

Придивившись, я побачив внизу ще один підпис:

«Спи з миром і моли Бога за нас

Ти завжди в пам'яті нашій...

Зі скорботою в серці Гаррісон і його дочка Селбі Брук»

Мабуть, він відчував свою провину в усьому, що трапилося тієї фатальної ночі, і вважав своїм обов'язком вшанувати пам'ять про мого батька, сприяючи в організації похорону. Адже після мого раптового від'їзду у батька тут не залишилося нікого з рідних.

Мені раптом стало нестерпно соромно і сумно, тому що навіть надгробний камінь моєму батькові ставив не я, а зовсім чужа нашій родині людина. Я перечитав напис ще раз:

«...Гаррісон і його дочка Селбі Брук»

І жодного слова про його сім'ю, про мене. Ніби мене й не було ніколи. Невже батько насправді відрікся від мене не тільки на словах, а й у своєму серці? Викинув мене зі свого життя і пам'яті назавжди? Я поклав квіти, які встиг купити дорогою, до потрісканого каменю і різко випроставшись, піднявся.

- Ось я і повернувся в рідне місто, батьку. Знаю, мені немає вибачення за те, що я залишив тебе самого, не дивлячись на всі твої слова і дії щодо мене. Ти був злий на мене, а я знайшов у цьому виправдання для свого від'їзду. Розумію, тепер уже я не в силах нічого змінити, але все ж, я прошу в тебе вибачення за те, що мене не було поруч в останні хвилини твого життя. Напевно, я поганий син, але я твердо запам'ятав те, чого ти вчив мене після смерті мами: потрібно боротися за своє щастя і відстоювати своє кохання, у що б то не стало. Я чинив тієї ночі саме так. Я боровся за своє щастя, і ти не можеш засудити мене за це. Моє щастя - це вона. Без неї я не уявляю свого життя. Усі мої страхи відступили перед одним єдиним страхом - втратити її. Я повернувся додому, щоб почати все з початку. Щоб хоч якось спокутувати свою провину. Я знаю, ти завжди хотів, щоб я облаштував своє життя, одружився. Думаю, це станеться вже дуже скоро, адже я збираюся зробити їй пропозицію, як і слід було вже давно. Тепер я не самотній. І ти теж. Я приходитиму до тебе, ділитимуся своїм щастям, горем, усім, що чекає на мене попереду. І хоч ти не тут, не поруч зі мною, я вірю в те, що ти чуєш мене. Чуєш і розумієш. Яким би я не був, я назавжди залишуся твоїм сином. Дякую тобі за все... тату.