Частина друга

Глава 2

*****

Не буває ідеальних життів. Але в кожного з нас є ідеальні моменти, про які ми ніколи не зможемо забути, і які йтимуть у ногу з нами протягом усього життєвого шляху. Ось що по-справжньому цінно. Це потрібно берегти. Не варто вести примарну гонитву за ідеальним життям. Його можемо створити ми самі. Кожен із нас. Ніхто не народжується з бездоганною долею. Долі створюють люди, вона лише результат наших зусиль, творіння руки людини. Ніколи не варто забувати про це. Твоя доля, життя і ти сам - це курс на майбутнє, мета, заради якої варто не зупинятися, йти вперед.

Шкода, що я почав надавати цьому значення тільки тепер. У момент, коли багато чого вже втрачено і розгублено мною. І я не шукатиму виправдань своїм вчинкам, не звинувачуватиму випадок або не казатиму, що зірки винні. Винен я, і з цим потрібно навчитися жити. Але спочатку знайти сміливість і мужність зізнатися самому собі. Сьогодні я зробив це. Не стану говорити про те, що з мене звалився тягар, гнітючий роками, але розум прояснився, я сам завдав собі удару, від якого прокинувся. Саме так. Тому що до цього я перебував в анабіозі. Я сподівався, що проблему можна не сприймати всерйоз, і тоді вона сама собою вирішиться. Цього не сталося. Отже, настав час брати цю відповідальність на себе. Сьогодні, зараз же, негайно. Я знаю, чого хочу, тому маю виправити все те, що заважає мені володіти таким бажаним і далеким. Тепер думки вишикувалися в моїй голові, і я чітко знав усі свої подальші дії.

Я розривався від внутрішнього монологу, але витримав. І тепер я знаю: я повинен, просто зобов'язаний знайти її. Розповісти про все Джанет, припинити, нарешті, ці муки. Усе, що я вважав коханням, виявилося лише невдалою спробою замінити Її кимось поруч. Я вірив у те, що полюбив, бо шукав порятунку від своїх мук. І знайшов, ненадовго. Тепер я усвідомив: незамінні люди все ж є. Дженніфер одна з них. Я знайду її, обов'язково. І цього разу ні за що на світі не втрачу. Ніколи. Я почну шукати потрібну мені інформацію, хапатися за будь-які зачіпки, але в мене вийде, інакше ніяк. І нехай тепер я ще не впевнений у тому, чи є у мене план для подальших дій, але в одному я впевнений точно: чинячи так, я не помиляюся. Це переконання десь глибоко в мені, можливо на підсвідомості, але я знаю, я відчуваю, що так правильно.

*****

Сьогодні в нас була запланована зустріч. Я готувалася до неї як ніколи: завила й уклала волосся, зробила макіяж, привела до ладу свої руки і, звісно ж, дістала з шафи ту саму сукню - подарунок Влада.

Усе, що потрібно було для походу в ліс, я приготувала, включно зі смачною вечерею, і вже навіть склала в похідний кошик. Залишилося тільки дочекатися його, але телефон Влада виявився вимкненим.

І хоча годинник показував лише тільки п'яту годину, за вікном уже темніло. За віддаленим гуркотом грому я зрозуміла, що насувається гроза. Прикро усвідомлювати, що навіть природа була проти нас. Але ж я хотіла сьогодні знайти шляхи примирення і надалі поводитися стриманіше і з розумінням.

Десь у холі грюкнули двері.

- Владе? Це ти? - запитала я, піднімаючись зі стільця на кухні.

- Так. Вибач, що запізнився, на вулиці починається гроза. Шкода, що і сьогодні ми не зможемо вибратися в ліс. Ти, напевно, засмутилася? - звернувся до мене Влад, знімаючи мокру куртку.

- Взагалі-то так, але навіть не тому, що ми не зможемо вибратися на природу. Я ж готувалася...

Він усміхнувся:

- Так я бачу. До речі, ти маєш чудовий вигляд!

Уперше за довгий час він зробив мені комплімент, і це не могло не тішити мене, адже це траплялося так рідко.

- Дякую. Я приготувала твою улюблену вечерю. Адже ми можемо провести цей вечір разом і вдома, правда?

- Чому б і ні? - відповів він, проходячи на кухню. - То що ти кажеш, приготувала?

- Різотто з грибами. Я знаю, що тобі дуже подобається ця страва.

Мені здалося, що в його обличчі щось змінилося.

- Владе? Щось не так?

- Ні, все гаразд. Не звертай, будь ласка, уваги, я просто дуже втомився.

Але справа була не тільки у втомі. Це щось інше, як у ті особливі дні, коли він замикається у себе в кабінеті й довго не виходить звідти.

Чомусь я вирішила, що зараз найкращий момент для того, щоб поговорити про нас, про мої образи, про його дивацтва. Тож мигцем глянула на Влада і, оцінивши його настрій, я промовила:

- Знаєш, я б хотіла попросити в тебе вибачення за свою нещодавню поведінку. Це було неправильно з мого боку, і...

- Не варто Джанет. Я не хочу зараз говорити про це. Я не хочу говорити про це в принципі.

Я була вкрай здивована такою відповіддю.

- Що це з тобою сьогодні? Мені здавалося, ти в гарному настрої.

 - Ти ж прекрасно знаєш про те, що це я винен у всьому, що відбувається. То навіщо знову піднімаєш цю тему?

- Я просто хотіла це сказати і все. У мене і в думках не було тебе образити. І чому ти не їси різотто?