Глава 2

Темрява не просто відпустила його — вона виплюнула Сашу із себе з неймовірною, дикою силою. Простір навколо розірвався, і хлопець вилетів із невідомості, наче його виштовхнуло вибуховою хвилею.

Зіткнення з реальністю було жорстким. Саша з розмаху впав прямо на лопатки. Сильний удар вибив усе повітря з його легень, а в спину хлинув такий гострий, пронизливий біль, що в очах миттєво потемніло. Стогнучи й ковтаючи ротом повітря, хлопець від нестерпного спазму почав крутитися по землі, стискаючи зуби й хапаючись руками за спину. Його спортивне, треноване тіло звикло до забитих місць на полі, але цей біль був зовсім іншого штибу — глибокий, що паралізував кожен м'яз.

Трохи оговтавшись, він судорожно розвернувся на живіт, намагаючись спертися на лікті. Долоні занурилися в щось вологе й прохолодне. Саша розплющив очі й кліпнув — під пальцями була соковита, густа зелена трава, а не холодний мармур підвалу.

Він важко підняв голову, і від побаченого панічний страх сковав його сильніше за будь-який біль.

Навколо нього височів ліс. Але це був не звичний європейський бір. Прямо до неба тягнулися гігантські, гладкі й міцні стебла зеленого бамбуку, створюючи справжню живу стіну. Крізь щільні крони високо вгорі пробивалося м'яке сонячне світло. Легкий, прохолодний вітер пронісся крізь хащі, лагідно скуйовдив волосся Саші й приніс із собою цілий океан звуків: шурхіт листя, тріск бамбукових стовбурів, якийсь химерний щебіт птахів та далекий гул комах. Це були чисті, живі звуки природи.

Саша різко підвівся на ноги, попри те, що спину знову обпекло болем. Паніка, яка до цього тихо тліла десь у підсвідомості, тепер вибухнула в його голові на повну силу, глушачи будь-які раціональні думки. Він почав гарячково, в повному шоці оглядати себе, а потім крутитися на місці, озираючись навколо. Дика, неконтрольована тривога стукала в скронях усе голосніше й голосніше.

Його горло стисло, дихання стало уривчастим, і з рота хлопця змогли вирватися лише кілька хрипких, тремтячих слів:

— Що за... нахуй?! Де я?!

Він заплющив очі й знову відкрив їх, сподіваючись, що це просто галюцинація від утоми чи чадного газу в старому будинку. Але бамбуковий ліс не зникав. Хлопець знову озирнувся на 360 градусів, міцно стискаючи кулаки. У голові, долаючи панічний шум, почали хаотично спливати останні спогади: підземна лабораторія, червона кнопка, рев кільця порталу, неймовірне блакитне світло, до якого він торкнувся... і цей чіткий, сильний штовхан у спину, коли позаду нікого не було. Хтось або щось буквально викинуло його сюди.

Саша опустив погляд на свій одяг. Футболка, джинси — усе було цілим, тканина ніде не порвалася, лише трішки забруднилася в темну землю та прим'яту траву після його жорсткого приземлення. Ноутбук, телефон, коробка з піцею — усе залишилося там, на дубовому столі в Іспанії. Він був тут абсолютно один, без жодного зв'язку та інструментів.

Ниючий біль у лопатках знову дав про себе знати, нагадуючи, що все це — чортова реальність, а не сон.

Саша зрозумів, що стояти на одному місці посеред невідомого бамбукового лісу — це найгірше, що можна зараз зробити. Панічні думки продовжували роїтися в голові, малюючи найжахливіші сценарії, але внутрішній стрижень змусив тіло рухатися. Хлопець глибоко вдихнув, намагаючись хоч трохи взяти емоції під контроль, і, вибравши навмання один із напрямків між густими стеблами, рушив уперед. Він мав за будь-яку ціну вийти кудись із цього лісу до людей і дізнатися, куди — або в який час — його занесло.

Саша обережно продирався крізь густі хащі, відсуваючи руками жорсткі зелені стебла та переступаючи через повалені гілки. Він постійно оглядався навколо, намагаючись знайти хоч якісь орієнтири, але ліс здавався нескінченним і абсолютно диким. Нарешті, після чергових заростей, бамбук розступився, і під ногами хлопця з'явилася витоптана земляна стежка.

Саша шумно видихнув і відчув, як у грудях розливається хвиля довгоочікуваного полегшення. Якщо є стежка — значить, тут ходять люди. Проте липкий, холодний страх нікуди не зник, він лише зачаївся десь на задньому плані, нагадуючи про те, яким неможливим способом він сюди потрапив.

Він рушив уперед. Час тягнувся нестерпно довго. Сонце повільно, але впевнено хилилося до горизонту, фарбуючи верхівки дерев у золотисто-багряні кольори. Саша йшов і йшов, але навколо не було ані будинків, ані ліній електропередач, ані навіть найменшого натяку на сучасну цивілізацію. Спина нила від падіння, ноги гули від втоми. У горлі пересохло настільки, що кожен ковток слини давався з болем. Він шалено хотів попити води і просто впасти під дерево, щоб відпочити хоча б кілька хвилин. Але якийсь первісний інстинкт самозбереження кричав йому: «Зупинятися не можна. Тільки рух!» І він, зціпивши зуби, продовжував іти.

Уже під вечір, коли ліс почали огортати густі сизі сутінки, Саша раптом різко зупинився. Далеко попереду, над верхівками дерев, він помітив стовп диму, що здіймався в небо, і слабке, мерехтливе жовто-гаряче сяйво.

Серце хлопця радісно підстрибнуло. Люди! Вогонь! Він забув про втому, про біль у спині та спрагу і зірвався на біг. Кросівки глухо стукали по втоптаній землі, а в голові вихором проносилися обнадійливі думки. Хто це може бути? Може, якісь туристи чи мандрівники розбили табір? Або звичайні підлітки вибралися за місто на пікнік і щось палять? Головне — там є люди, які зможуть пояснити йому, де найближча траса або хоча б дати телефон.

Стежка пішла вгору. Саша, задихаючись від бігу, стрімко здерся на пологий пагорб, за яким ліс нарешті закінчувався. Він зупинився на самому краю обриву і подивився вниз.

Радість зникла в одну мить.

Перед ним розкинулася картина настільки страшна і масштабна, що його мозок просто відмовився її сприймати. У долині горів не багаття. Там палала справжнісінька фортеця. Високі кам'яні мури та дерев'яні вежі були охоплені ревучим полум'ям, яке викидало в небо густий, задушливий чорний дим.