Глава 1

    Шурхіт шин по розпеченому іспанському асфальту зливався із важким, ритмічним диханням. Полудневе сонце нещадно палило спину крізь тонку спортивну футболку, а гаряче повітря, здавалося, можна було відчути на смак — воно пахло пилом, сухою травою та далеким шлейфом вихлопних газів. Саша міцніше стиснув гумові гріпси керма, закладаючи крутий віраж на повороті. Його треновані ноги футболіста працювали як добре змащений поршень, але думки були зайняті зовсім не дорогою. Розум мимоволі повертав його назад, у душну, просочену запахом крейди та старого паперу аудиторію університету, яку він покинув лише годину тому. Тоді все здавалося цілком буденним. Сивий професор на кафедрі з монотонною німецькою точністю завершував лекцію, його голос заколисував і розтікався під високою стелею. Саша сидів на задній парті, підперши підборіддя рукою, і рахував хвилини до кінця пари. Спортивна витривалість допомагала на полі, але висидіти дві години нерухомо — це було справжнім катуванням для його енергійної натури. Коли викладач, поглянувши на годинник, суворо вимовив іспанською: — На цьому все. Олександр, не забудьте здати реферат з методики тренувань до п'ятниці, — Саша лише слухняно кивнув. Він важко, з невимовним полегшенням зітхнув, випускаючи з легень усе задушливе повітря аудиторії, і почав згрібати зошити в рюкзак. Студенти навколо загомоніли, почувся рипіння стільців. Але саме в цей момент спокою кишеня його шортів вибухнула різкою, настирливою вібрацією. Дзвонив телефон. Саша на мить завмер, витягуючи гаджет. На екрані світився незнайомий іспанський номер. Хлопець відчув легкий укол шоку — кому він міг знадобитися в такий час? Місцевих друзів у нього було небагато, батьки дзвонили виключно в месенджерах, а спам-дзвінки в Іспанії на його пам'яті були рідкістю.

— Ей, Санчо! — над вухом пролунав гучний, веселий голос Карлоса, його товариша по команді. — Рухаж давай! Ми йдемо в ту забігайлівку на розі, перехопимо по бургеру перед тренуванням. Ти з нами, Саня?

Саша підвів очі на хлопців, які вже збилися в купу біля дверей, махаючи йому руками.

— Ідіть без мене, хлопці, — швидко відповів він іспанською, намагаючись перекрити загальний гамір. — Я наздожену, треба відповісти на дзвінок. Приємного!

— Дивись, не запізнюйся, тренере! — реготнув Карлос, і компанія зникла в коридорі.

Аудиторія майже спорожніла. Саня провів пальцем по екрану і притиснув слухавку до вуха, налаштовуючись на швидку розмову.

— ¡Sí, dígame! (Так, слухаю!) — мовив він своєю вже цілком упевненою, хоч і з легким акцентом, іспанською.

— Señor Оleksandr? — пролунав з того боку лінії сухий, тріскучий голос, який змусив Сашу миттєво підібратися. Цей тон не обіцяв нічого хорошого. — Вас турбує сеньйор Мартінес, офіційний нотаріус канцелярії округу. Сподіваюся, я не відволікаю.

— Ні, все гаразд. Чим можу допомогти, сеньйоре Мартінес? — Саша напружився, гарячково згадуючи, чи не наплутав він чогось із документами на проживання або університетською реєстрацією.

— Мені доручено повідомити вам вкрай важливу юридичну новину, — чоловік на тому кінці дроту говорив повільно, немов зважуючи кожне слово. — Справа стосується вашої родини. Точніше, вашого далекого родича по лінії батька, сеньйора Родрігеса, який нещодавно пішов із життя.

Саша насупився. Родрігес? Мама колись згадувала якогось двоюрідного дядька чи то діда, який виїхав до Європи ще за царя Гороха і обірвав усі зв'язки, але для Саші це була абсолютно чужа людина.

— Співчуваю... але до чого тут я? — запитав він, відчуваючи, як у грудях починає закипати нерозуміння.

— Справа в тому, Олександр, що згідно з його останньою волею, ви є єдиним спадкоємцем його нерухомого майна. Мова йде про старий приватний будинок на околиці міста. І, за умовами заповіту, ви повинні особисто прибути туди для огляду та підписання документів. Сьогодні. До заходу сонця. Адресу я зараз надішлю вам у повідомленні.

Слова нотаріуса впали як грім серед ясного неба. Саша на кілька секунд просто занімів, слухаючи власне дихання в трубці. Спадщина? Будинок в Іспанії? Йому, звичайному студенту? Це виглядало як якийсь розіграш або сцена з низькосортного серіалу.

— Почекайте, сеньйоре Мартінес! — вигукнув він, переходячи на швидку мову. — Який будинок? Які документи? Поясніть нормально, я нічого не розумію! Який ще родич, ми ніколи не спілкувалися!

— Юридично все абсолютно чисто, Олександр, — спокійно, навіть дещо байдуже відрізав нотаріус. — Я лише виконую волю покійного. Будинок старий, тривалий час стояв зачиненим. Більше деталей ви дізнаєтеся на місці. Поспішайте, час обмежений. До зустрічі.

У трубці пішли короткі гудки. За мить екран блимнув, приймаючи повідомлення з координатами та лаконічним текстом: "Кальє де ла Соледад, 14. Чекаю". Саша різко натиснув на гальма, повертаючи в реальність. Велосипед зупинився, піднявши невелику хмару сірого пилу на узбіччі. Він важко дихав, витираючи піт із лоба тильною стороною долоні. Перед ним розгортався пейзаж, який мало нагадував сонячну, туристичну Іспанію, до якої він звик. Навігатор у телефоні показував, що він прибув на місце.

   Це була глуха, напівзакинута околиця. Замість сучасних будівель тут тягнулися старі, потріскані від часу кам'яні паркани, обвиті сухим плющем. Вулиця здавалася вимерлою: жодної живої душі, жодної машини. Навіть цикади, які зазвичай створювали суцільний шумовий фон, тут чомусь замовкли, ніби боялися порушити тутешню тишу. Саша підвів погляд і натрапив очима на іржаву табличку з цифрою "14" на масивних деревинних воротах. За ними височіла двоповерхова будівля, яка виглядала похмуро й відчужено. Вікна другого поверху були забиті дошками, а темна черепиця на даху подекуди обвалилася, нагадуючи гнилі зуби. Від цього місця віяло сирістю, пусткою та чимось таким, від чого по спині хлопця, попри спеку, пробіг легкий холодець. Він зліз із велосипеда, тримаючи його за кермо, і зробив перший крок до воріт, де на нього вже мав чекати сухий сеньйор Мартінес.