Один

Критика по совісті

Іван не одразу зрозумів, що помер. Деякий час він просто собі йшов вулицею, думаючи про свої проблеми. Та в один момент помітив, що всі довкола ведуть себе доволі дивно. Якось відсторонено. Він неусвідомлено звик зустрічатися з людьми поглядами, коли проходить повз. Це здавалося нормальним. Кожен мимоволі хоче глянути на обличчя іншого, ніби оцінюючи. І цього не помічаєш (вірніше не даєш цьому великого значення), доки воно не перестає траплятися. Івана не бачили. Чи то не хотіли бачити. Він посміхнувся одному чоловіку, помахав іншому, привітався з жінкою, та відповіді ніякої небуло. Ну гаразд, подумав собі Іван, може сьогодні у всіх поганий настрій. Так би вважав і далі, якби стовби, смітники, а потім і будинки не почали зникати. Зчезали й люди поволі. Ніби вони перестали промальовуватися по ходу його пересуванню вперед. В кінці цієї нібито галюцинації лишилася тільки дорога, та й вона в одну мить скінчилася. Лишилася тільки темрява. Ні стін, ні підлоги, ні світла. Лише Іван. Це його неабияк занепокоїло, та на лиці читався лише подив.

Раптом Звідкись узялося світло, ніби на нього націлили прожектор. Іван побачив перед собою шість офісних крісел із високими спинками. Разом, наче по команді, вони обернулися. На п'ятьох із шести крісел сиділи чоловіки різної статури. Кожен мав обличчя Івана. Кожен ніби був його братом близнюком. Та всі вони ніби вели абсолютно різний спосіб життя.

— Ну привіт, Іване, - сказав його двійник із величезним черевом і двійним підборіддям.

— Пере...прошую, - сказав Іван. - Що це за... я що, сплю?

Всі двійники захихотіли, переглядаючись.

— Чого ви смієтеся?

— А ти ще не зрозумів? - спитав інший двійник із кручкуватим носом і зіщуленими очима. - Ти помер.

— Тобто “помер”? Коли це я встиг?

— Та от секунди дві тому. Ти не пам'ятаєш? Звісно ні. Ну то ми тобі зараз усе нагадаємо.

— Перепрошую, - сказав інший двійник. - Технічно він ще не помер. Мозок досі працює.

— Яка різниця? Всеодно вже готовий.

— Хто ви такі? - спитав Іван. - І чому у вас моє обличчя? І чому вони...

— Якісь спотворені? - додав третій двійник зі злісною гримасою та виразками на обличчі.

Іван замовк, оглядуючись. Окрім нього та шістьох крісел із п'ятьма двійниками більше не було нічого. Лише темрява.

— Гаразд, хлопці, годі його мучати, - мовив четвертий, худющий і ослаблий. - Розкажіть уже йому.

— Ну добре, - сказав п'ятий, маленький, схожий на карлика. - Це місце, Іване, щось типу суду. Та не плутай його з тим небесним судом, про який говорять у церквах. Це дещо інше. Ми, як ти вже помітив, схожі на тебе обличчям. Це не збіг. Ми відзеркалення тебе, друже. Ми — окрема часточка твоєї сутності, чи то краще сказати душі. Як тобі краще сприймати, так і думай. Я, наприклад, Совість. Ось цей пан товстопуз — Жадібність...

— Здоров, - мовив той, зашевеливши желеподібними складками на підборідді.

— Ось це, - продовжив карлик, вказуючи на двійника зі зловісною гримасою, - Гнів. Отой скелет зі шкірою — Любов.

— Прошу трішки поваги, - сказав Любов, такий слабкий, що не зміг і руку підняти.

— Вибач. Не хотів тебе образити. І п'ятий з гострим кручкоподібним носом — це Егоїзм. Ми всі жили в тобі весь час, відколи ти, Іване, навчився користуватися такою рушійною силою, як вибір.

— Ну гаразд, - сказав Іван. - Припустимо, я все зрозумів. А чому одне крісло порожнє?

— А, це... - Совість глянув на крісло. За ним повторили інші. - Там колись сидів Щедрість. Та його з'їв Жадібність.

— Так, то я його з'їв, - спокійно підтвердив той, похлопавши себе по череву. - Ви що, мене осуджуєте?

— Так.

— Ні.

— Трішки.

— Мені всеодно.

— За що? - спитв Іван.

— Це ти нам краще скажи, - мовив Совість.

— Я нічого не пам'ятаю.

— Ну так, звісно. Тоді ми тобі розповімо. Почнемо почерзі. А саме з того, хто перший народився. І вгадай, хто це був. Жадібність.

— Я тут.

— Починай, Жадібносте. Ми тебе не перебиватимемо.

— Що ж, заразд, - Жадібність спробував вмоститися зручніше на кріслі, та ледве зміг підняти зад. - Я народився, коли тобі було три рочки. Не думай про мене одразу погано. Я не лише жалів для інших цукерки та не хотів дарувати комусь чи то подарунок, чи то твій час. У цьому в нас мастак Егоїзм.

— А що я? - спитав Егоїзм. - Не коти на мене бочку, старий.

— Прошу, - втрутився Совість. - Не перебивайте.

— Так от, - продовжив Жадібність. - Я ще був жадібний до знань, які тобі відкривалися, Іване. Я всотував кожну дрібничку, яку ти коли-небуть чув або вичитував. Скільки ж матів я увібрав у тебе. Ой-ой! Та найбільше я не хотів ділитися увагою батьків з іншими. Як же я це не любив. Саме тоді народився Егоїзм.

— Добре, Жадібносте, - мовив Совість. - Дуже добре. Егоїзме, продовжуй далі ти.

— Хочете, аби я продовжив? Ви дійсно цього хочете? Ну добре. Так, я народився пістля Жадібності. А саме тоді, коли на світ з'явилася твоя сестричка, Іване. Вона забирала стільки маминої уваги. Як же та маленька криклива дитина мені не подобалася. Ти мав бути єдиним синочком у батьків. Їхнім улюбленцем. А що ж сталося насправді? Вони всю увагу переключили на ту вередливу дитину.

— Не кажи так, - втрутився Любов. - Батьки ніколи не забували про Івана.

— Це не значить, що не хотіли. Це взагалі нечесно. Іван був першим. Це він їхній кращий син.

— Годі, - мовив Совість. - Щось тебе понесло. Заспокойся.

— Самі почали.

— Гаразд. Хто там далі народився? Я вже забув.

— Я, - насупивши брови, сказав двійник із виразками.

— Ах, точно, Гніве. Продовжуй.

— Отож я Гнів. І я родився після Егоїзму майже одразу. Так, та історія зі сестричкою неабияк на мене вплинула. Я почав показувати себе найрізноманітнішими способами: кричав, бив сестру, хуліганив на подвір'ї з друзями. Тобі, Іване, не вистачало тієї уваги, тобі хотілося її більше, хотілося знову відчути себе єдиним. І я допомагав тобі звільнитися від емоцій, що накопичувалися. Стільки всього ми з тобою натворили. Чудові були часи...