Розділ 4. Інтуїція

В палаті настала незвична тиша. Лише м’яке цокання крапельниці нагадувало, що Влад усе ще був у лікарні. За вікном сонце схилялося до горизонту, розмальовуючи небо відтінками оранжевого та глибокого синього. Повітря ніби стискалося. Густішало.

Ігор Степанович не одразу заговорив. Він стояв біля вікна, втупившись у вечірнє небо.

— Влад... — озвався нарешті, майже пошепки. — Я не можу це пояснити, але... в мене дуже погане передчуття. Дуже.

— Ви про що?

Лікар обернувся. Його обличчя вже не мало тої спокійної впевненості, як раніше. Замість цього — тривога. Можливо, навіть страх.

— Щось гряде. Я не маю доказів. Але вже два рази за сьогодні в лікарню заходили люди в цивільному з дивними питаннями. Вони просили доступ до записів твого стану. Не з міністерства, не з МОЗу. А з якогось “відомства внутрішньої координації”. Такого офіційно не існує.

Влад похолов. Пальці мимоволі стиснулись.

— Ви думаєте, що це через... мене?

— Я впевнений, — Ігор наблизився, знизив голос до шепоту. — І я гадаю, ти маєш піти. Негайно. Як тільки настане ніч. Я прикрию тебе як зможу. Але якщо ти залишишся... вони тебе заберуть.

— І що далі? Куди мені йти?

— Не знаю. Але ти маєш залишитися вільним. Якщо те, що з тобою відбулося, є лише початком — світ ще не готовий. І... може, ти теж.

Вільним...
А я взагалі ще вільний?

Тіло Влада знову здригнулося — гарячий поштовх прокотився грудною кліткою. Очі мимоволі заплющились, і в цей момент десь усередині — глибоко, в самій глибині його свідомості — щось прошепотіло:

«Ти вмієш літати.»

Що?..

«Ти можеш. Але боїшся.»

Він розплющив очі. Ігор вже повертався до дверей.

— У мене є ще півгодини чергування. Після цього — коридор вільний. І вихід через східну пожежну драбину. Ти впораєшся?

— Я... — Влад зам’явся. В голові пульсувало від напруги. Внутрішній голос був чітким, мов наказ. — Якщо я... раптом зникну не через двері — ви не будете здивовані?

Лікар посміхнувся. Сумно.

— Після сьогоднішнього? Я вже не здивуюсь, якщо ти просто зникнеш крізь стелю.

І з цими словами він вийшов.

Літати... Я ж навіть не знаю, як почати. Просто уявити? А якщо розіб’юсь?
Але якщо не спробую — мене впіймають. І тоді все скінчено.

Влад встав з ліжка, зняв крапельницю. Тіло знову затіпалося — бурління стало сильнішим. Він вийшов на балкон своєї палати на четвертому поверсі.

Міське повітря було холодним, але не пронизливим. Влад подивився вниз. Асфальт здавався надто близьким і надто реальним.

Добре. Якщо я справді можу... тіло саме підкаже.

Він заплющив очі. Серце забилось частіше.

«Ти вже не просто людина.»

— Ну, тоді... — прошепотів Влад і зробив крок уперед.