Розділ 3. Бурління

Світло лікарняної палати почало змінюватися. Воно більше не здавалося м’яким чи стерильним. Воно... дратувало. Занадто яскраве, занадто чітке. Влад дивився на лампу на стелі, йому здавалося, що бачить навіть найдрібніші тріщинки в пластику, крихітні мушки, які летіли в повітрі, майже невидимі для звичайного ока.

«Це вже не втома. Це галюни конкретні...»

Його тіло пульсувало зсередини, неначе під шкірою текла енергія. Гаряча. Жива. Як кип’яток у тонких венах. Час від часу пальці ніг та рук мимоволі сіпалися, ніби від розряду.

Медсестра зайшла змінити крапельницю.

— Температура в нормі... тиск теж... — вона зупинилася, дивлячись на монітор. — Хм. Ваш пульс... надто рівний. Наче... ви не людина, а машина.

— Вперше мені таке кажуть, — Влад втомлено посміхнувся. — Але з огляду на останні події, я вже нічому не здивуюсь.

Медсестра спробувала пожартувати, але нервово озирнулася на монітор і вийшла мовчки.

Коли двері зачинилися, Влад повільно сів у ліжку, відчуваючи, як тіло вже не болить, як раніше. Навпаки — відчуття були надто... живі. Шкіра реагувала навіть на холодний подих кондиціонера.

«Що зі мною відбувається? Я... не повинен так швидко відновлюватись. Не після такого...»

Він поглянув на свою руку. Кілька секунд вдивлявся. І раптом — прямо у нього на очах — поріз на зап’ясті, який залишився ще після рятувальних робіт, почав затягуватися. Шкіра стиснулася, наче відмотуючи поранення назад.

— Чорт... — прошепотів Влад. — Це вже точно не нормально...

Зненацька тіло почало стискати зсередини. Не болем — відчуттям вибуху. Як гучний бас у навушниках, але цей бас — був усередині. Глухе гудіння у вухах. Вібрація в грудях.

«Я відчуваю... ніби щось хоче вирватися. Або прокинутись. А може — я вже не той, ким був?»

Він опустив ноги з ліжка, торкаючись холодної підлоги. Ступнями він відчув навіть найменші коливання — кроки медсестри в коридорі, стукіт апарату у сусідній палаті.

«Я... чую все. Це ненормально. Але... водночас це — фантастично.»

Двері знову прочинились — цього разу лікар Ігор Степанович. Виглядав тривожно, тримав у руках якусь папку.

— Владиславе, поговоримо? — він сів навпроти, в його голосі звучала щирість, але й тривога. — Ми... провели тести. Результати незвичні. Дуже.

— Я здогадувався, — Влад кивнув, витягуючи руку перед собою. — Я вже бачив, як моя шкіра затягується. І я... чую речі, яких не чув раніше. Відчуваю людей за стіною. Вловлюю тепло. Це звучить божевільно, я знаю...

Лікар мовчки перегорнув аркуш.

— Ваше тіло показує клітинну регенерацію на рівні, який ми не можемо пояснити. Серцебиття — контрольоване, наче ви свідомо керуєте ним. І це за якихось п'ять годин після того, як вас витягли... з-під того, що залишилось від багатоповерхівки.

Влад опустив погляд.

— А ті, хто витяг мене... ви дізнались щось?

— Ні. Їх немає на записах камер. Ніхто не бачив. Лише одна стара жінка сказала, що бачила «людей у сріблі», які зникли одразу після того, як вас витягли.

— У сріблі... — Влад згадав дивний голос того незнайомця, що приходив. — Вони шукають нас. Інших. Значить, є ще люди... як я.

— Тобі варто бути обережним, Влад, — сказав лікар, вперше переходячи на «ти». — Ми не знаємо, що це за сила. І головне — чи вона твоя. Чи ти — її...