Розділ 2. Післяштормове небо

Дощ стукав у вікна лікарні. Сіре небо звисало над містом, ніби саме повітря втратило сенс. Влад лежав, втупившись у стелю. Скільки годин минуло з його пробудження — він уже не рахував. Усередині панувала порожнеча.

«Я повинен був загинути разом з усіма...»

Йому не давала спокою думка про дивних людей, які витягли його з-під уламків. Жодного запису. Жодної згадки в новинах. Навіть лікар починав сумніватися, чи існували вони взагалі.

У дверях знову з’явився лікар — Ігор Степанович.

— Владиславе, до вас хочуть зайти з поліції. Стосовно падіння метеорита. Питають усіх свідків… а ви — єдиний.

— Добре нехай заходить, — тихо відповів він, не відводячи погляду від сірого неба.

За мить у палату увійшов слідчий — високий, сухий чоловік із чітко поставленими рухами. Його очі уважно вдивлялися в Влада.

— Добрий день. Я капітан Нечипоренко. Маю до вас кілька питань.

— Якщо це щось змінить...

— Можливо, більше, ніж ви думаєте, — чоловік відкрив блокнот. — Розкажіть усе, що пам’ятаєте. Будь-яку дрібницю.

Влад зітхнув, заплющив очі на мить, зібрав думки.

— Я сидів вдома. За комп’ютером. Чекав поки завантаження гри дійде до кінця — і... небо спалахнуло. Далі пам’ятаю лише шум, світло, уламки... і... кристал. Блакитний, майже живий. Я його торкнувся — і вимкнувся.

Нечипоренко втупився в нього:

— Ви впевнені, що це не галюцинація? Через шок?

— Не знаю. Можливо. Я його бачив, а може й справді галюни.

— Цікаво... — слідчий записав щось і встав. — Якщо згадаєте ще щось — будь ласка, скажіть лікарям. Ми тримаємо вас під охороною. Є люди, яким це дуже цікаво.

— Я вже це відчуваю, — Влад посміхнувся сухо.

Слідчий пішов.

І знову — тиша.

«Кристал. Що ти зробив зі мною?..»

Він знову поглянув на свою руку — під шкірою ледве помітно пульсував слабкий синюватий вогник. Лише на секунду, але цього вистачило, щоб серце знову шалено забилося.

Раптом він відчув запах, якого не мав би чути — горіла ізоляція, метал, кров. Наче пам’ять оживала через відчуття.

І не тільки. Його слух загострився: він чув, як сусід у палаті далі глибоко дихає уві сні, як за дверима хтось натискає ручку, як хтось далеко телефонує в приймальні.

«Що, чорт забирай, відбувається?!»

Страх почав затоплювати його зсередини. Але водночас — і цікавість. Це вже був не просто шок. Він відчував силу. Потенціал.

Двері відчинилися ще раз — цього разу прийшов чоловік у цивільному, не схожий на лікаря чи слідчого. Темна куртка, прямий погляд, руки в кишенях.

— Ти — Владислав, так? — його голос був спокійний, але холодний.

— А ви хто?

— Просто скажімо, що я знаю, що ти тримав у руках. І що воно робить з людьми.

— Ви про кристал?..

— Це тільки початок, — чоловік зробив крок до нього. — Інші... вижили.

— Що?..

— Вони... змінилися. Як і ти. Скоро ми знайдемо їх. Але є ті, хто хоче цього раніше.

— Хто ви? — Влад спробував сісти, але біль знову пронизав плече.

— Ти ще не готовий знати. Але ми наглядаємо за тобою. Тримайся подалі від дзеркал. І не дивися вглиб себе... надто довго.

Чоловік вийшов так само тихо, як і з’явився.

Влад залишився наодинці з цими словами.

І з новим — невідомим — світом всередині себе.