23: Ти Загинеш

Темниця потопала в суцільній темряві, і здавалося, що час у ній застиг. Ніхто не міг сказати, чи ніч усе ще триває, чи вже настав ранок. Повітря було важке, вологе, і ледь чутний звук капель води, що падали зі стелі, здавався вічним відлунням самотності цього місця. Король Вільгельм стояв, тримаючи факел, який передав йому Густав, що палахкотів у його руках. Полум’я було єдиним джерелом світла, а його тремтіння малювало на стінах химерні тіні, які додавали примарності.
— Я покажу, як можна безпечно вибратися з палацу, — сказав Вільгельм, його голос був глухим, але рішучим.
   Домінік зробив крок уперед, поклавши руку на руків'я свого меча:
— Візьміть Джулієт і Ебігейл із собою, ваша величносте, — запропонував він. Його погляд ковзнув до дівчині, сповнений турботи.
— Ні, ти знаєш, чому ми повернулися, — різко заперечила принцеса. У її очах спалахнув вогонь, і голос зазвучав твердо. — Саме час зробити легенду реальністю.
— Я теж хочу допомогти! — наполягла Ебігейл, зробивши крок до вперед, але її зупинив суворий погляд Леонарда.
— Ні, ти не можеш залишитися, — відрізав він. — Ти ледве стоїш на ногах!
— Але я…
— Так буде краще, Ебі, — м’яко, але наполегливо продовжив лицар, і в його голосі було щось більше, ніж проста турбота. — Я не хочу, щоб із тобою щось трапилося.
   Дівчина опустила очі, але не змогла приховати сльози, що блищали в її погляді.
— Лео...
— Я тоді тебе не врятував, — прошепотів він, і його голос був сповнений болю. Усі знали, про що йдеться: той момент у лісі, коли вона мало не загинула. — Але цього разу я не зроблю цієї помилки.
— Він має рацію, Ебі, — твердо підтримала його Джулієт, хоча їй було важко вимовити ці слова.
— Гаразд… — зітхнула графиня, витираючи сльози рукавом. — Але пообіцяйте мені, всі ви! — вона гнівно показала пальцем на них. — Що ви всі повернетеся живі...
— Я обіцяю тобі, — відповіла принцеса, беручи Ебігейл за руку. Її голос був тихим, але в ньому звучала непохитність.
   Король Вільгельм спостерігав за донькою. Він бачив, як полум’я її рішучості спалахнуло, як і колись у її матері. У такі моменти Джулієт нагадувала йому ту жінку, яку він покохав, але яку втратив.
— Я хочу, щоб ти знала, — раптом заговорив він, і всі замовкли. Його голос став хрипким, наче він витягував ці слова з глибини душі. — Якщо ти заспіваєш Пісню Дракона, використовуючи свій Кришталевий Голос, ти загинеш...
   Тиша була глибокою, як сама темниця. Шок промайнув на обличчях усіх. Ебігейл здригнулася й прикрила рот рукою, намагаючись стримати крик. Чарльз похитнувся, ніби отримав удар. Домінік зробив крок до Джулієт, його обличчя було напруженим, а очі — повними болю.
— Це… це неможливо, — вирвався з його вуст шепіт, що поступово переріс у розпачливий голос. — Джулієт, ти не можеш цього зробити! Ми знайдемо інший спосіб!
— Домініку, — тихо, але рішуче промовила вона, дивлячись йому прямо в очі, — Це наш єдиний шанс. Якщо я не зроблю цього, ми всі загинемо, а разом із нами — і наше королівство.
— Ні! — вигукнув Чарльз, схопившись за меч. — Вона має рацію, але ж… Чорт забирай, це неправильно!
— Чарльзе, — перебила його Джулієт, її голос був наповнений силою, яку вона сама в собі щойно відкрила. — Ти завжди вірив у мене. Прошу тебе, повір і цього разу. Це мій обов’язок. Це мій вибір.
   Густав підійшов до них, піднявши руки, щоб зупинити суперечку.
— Заспокойтеся! — його голос був рівним, але гучним, як удар грому. — У нас немає часу сперечатися. Ми маємо прибути до скарбниці та відчинити її раніше за Рафаеля. Якщо ми будемо витрачати час на сварки, то він знайде нас раніше, ніж ми зможемо щось зробити.
   Ебігейл, яка досі стояла зі сльозами на очах, ступила вперед, знову привертаючи увагу до себе.
— Що ж… якщо я не можу залишитися тут, тоді я допоможу королю вибратися через тунель.
   Густав кивнув їй, а потім повернувся до короля:
— Ваше Величносте, там на вас чекатиме Вівьєн. Він допоможе вам дістатися до безпечного місця.
   Король Вільгельм ще раз глянув на Джулієт, наче намагався запам’ятати кожну рису її обличчя.
— Я пишаюся тобою, — прошепотів він, перш ніж рушити в напрямку тунелю разом із Ебігейл.
   Домінік, Чарльз, Леонард Густав і Джулієт залишилися. У їхніх очах горіла рішучість. Вони знали, що попереду чекає найважче. Але водночас кожен із них був готовий боротися до кінця, навіть якщо це означає пожертвувати собою.
   Темний тунель тягнувся нескінченно, і лише відлуння їхніх кроків порушувало тишу. Ебігейл підтримувала короля Вільгельма, відчуваючи, як важко йому дається кожен крок. Повітря в тунелі було задушливим і холодним, але дівчина не дозволяла собі зупинитися. Її обличчя, хоч і стомлене, зберігало рішучість, а руки міцно тримали короля, підтримуючи його слабке тіло.
— Ми вже близько, Ваша Величносте, — прошепотіла вона, коли попереду з'явився маленький проблиск світла.
   Король ледь підвів голову, помітивши світло. У його очах було видно полегшення, але й невимовну втому. Він стискав пальці дівчини, наче боявся, що не зможе дійти.
— Тримайтеся, — м'яко додала вона, і в її голосі звучала надія.
   Коли світло стало яскравішим, Ебігейл і король пришвидшили крок. Вільгельм дихав важко, але йшов уперед, ніби це був його останній шанс побачити денне світло.
   Нарешті вони дійшли до кінця тунелю. Король з останніх сил відчинив люк. Холодне зимове повітря вдарило їм у обличчя, і обидва зробили глибокий вдих, наче після довгого занурення у воду. Сонячне світло, хоч і зимове, сліпило очі після темряви.
   Вільгельм важко вибрався нагору, опершись на край люка, і, ступивши на землю, затримався на мить, тримаючи руку на грудях. Його обличчя злегка скривилося від болю, але він швидко зібрався, відчувши, як Ебігейл стала поряд і схвильовано дивиться на нього.
— З вами все добре? — запитала вона, її голос був наповнений тривогою.
— Так... Просто очі звикають до світла, — відповів він, злегка усміхнувшись. Його усмішка була слабкою, але щирою, і на мить він здався їй тим самим сильним королем, якого вона знала раніше.
   Раптом із-за кущів почувся шелест. Ебігейл інстинктивно притулилася ближче до короля, але з тіні вийшов Вівьєн. Його крок був швидким і впевненим, але обличчя виражало хвилювання.
— Ваша Величносте, — промовив він, низько схиливши голову. У його голосі звучало щире полегшення. — Як я радий, що ви живі.
— І я тебе вітаю, Вівьєне, — відповів Вільгельм, поглядом шукаючи вірного союзника.
   Чоловік наблизився ближче й злегка торкнувся руки короля, наче хотів упевнитися, що перед ним справді стоїть Вільгельм, а не привид.
— Давайте, ходіть за мною, — сказав він, жестом запрошуючи їх іти. — Мелісса вже готова підлатати вас.
   Король кивнув, але перед тим, як рушити, озирнувся на палац, що виднівся вдалині. Його погляд затримався на цьому символі влади й дому, який зараз був захоплений ворогом. Він стиснув губи, намагаючись стримати емоції, але в його очах було видно біль і тривогу за тих, хто залишився позаду.
   Ебігейл торкнулася його руки, відчувши його напругу.
— Ми повернемо їх, — м’яко сказала вона.
  Вільгельм глянув на неї й ледь помітно кивнув, але його думки вже були далеко.
— Ходімо, Ебігейл, — сказав він, узявши її під руку.
   Вівьєн повів їх через засніжений ліс, сповнений холодного спокою. Але перш ніж зникнути в тіні дерев, король ще раз кинув останній погляд на палац.
   "Хай Бог оберігає моїх дітей", подумки промовив він і, стиснувши кулаки, рушив уперед, твердо вирішивши повернути собі те, що належить йому.