22: Кохання Зникає у Гордості

За вікном повільно згущалася темрява, лише сніг яскраво мерехтів у світлі місяця, що пробивався крізь хмари. Снігопад посилювався, ніби природа вирішила змагатися у своїй силі. У невеличкій кімнаті за столом сиділи четверо: Домінік, Густав, Мелісса та Вівьєн. Атмосфера була напруженою, наповненою як тривогою, так і надією. Кожен із них розумів, що на кону не лише їхні життя, але й доля тих, хто залежав від їхнього успіху.
   Вівьєн схрестив руки на грудях і, нахилившись вперед, почав говорити: 
— Я знаю один прихований тунель, через який ви зможете пройти непоміченими, — його голос звучав низько, але впевнено. — Він розташований у задній частині палацу. Його легко знайти, якщо уважно оглянути стіну. Там одна цеглина трохи випирає. Якщо її витягнути, всередині буде ключ. Цей ключ відкриває люк, захований під шаром снігу.
   Мелісса, яка сиділа поруч, злегка стиснула кулаки на столі. Її обличчя було зосередженим, але в очах можна було побачити страх за тих, хто зважився на цю небезпечну подорож. Вона знала, що їхній успіх залежить від найменшої дрібниці.
— Ти зможеш провести нас? — запитав Густав, його голос був стриманим, але в ньому відчувалася прихована напруга.
   Чоловік хитнув головою, його обличчя залишалося спокійним, але в куточках губ проглядалася тінь сумніву.
— Думаю, що так, — відповів він після паузи. — Я піду з вами до самого тунелю, але далі ви маєте йти самі. Мене легко помітити на білому снігу, ха.
   Густав коротко кивнув, а потім поглянув на Домініка, ніби чекаючи його реакції. Той сидів трохи відкинувшись на стільці, стискаючи руки в кулаки. Його обличчя здавалося непроникним, але очі видавали внутрішній шторм — хвилювання, страх і рішучість зливалися в один клубок емоцій.
— Гаразд, — тихо сказав лицар, приймаючи пропозицію.
   Вівьєн продовжив, розмірковуючи вголос: 
— Я буду чекати вас у лісі. Коли ви визволите принцесу та інших полонених, я зустріну їх і проведу до свого дому. Тут буде безпечніше, ніж залишати їх самих.
   Мелісса нарешті подала голос, її голос був спокійний, але сповнений турботи: 
— Так, це найкраще рішення. Я подбаю про те, щоб у нас було все необхідне, коли вони повернуться.
   Домінік підняв голову, його погляд став серйозним: 
— А що далі? — його голос звучав твердо, хоч у ньому й відчувалася тінь сумнівів.
   Густав повернувся до нього, його очі блищали холодним вогнем рішучості: 
— Першим ділом ми звільнимо принцесу, — він зробив паузу, ніби перевіряючи, чи всі його чують. — Потім я піду до Рафаеля. Відволікатиму його стільки, скільки зможу. Це дасть тобі час пробратися до темниці разом із принцесою. Звільниш тих, кого встигнеш.
— А ти? — різко запитала Мелісса, її голос був тривожним, але вона намагалася здаватися стриманою. — Що буде з тобою?
   Густав зустрів її погляд, його обличчя залишалося кам’яним, але голос тріснув на долю секунди: 
— Це не важливо. Головне — їхня свобода. Якщо я маю пожертвувати собою, щоб це сталося, то нехай так і буде.
— Чи вийде все це? — прошепотів Домінік, майже до самого себе, але всі почули його слова.
   Вівьєн усміхнувся куточками губ, його голос набув жартівливих ноток, хоч у його очах було видно приховану турботу:
— Вийде чи ні — залежить від нас. А тепер перестань сумніватися, бо це ще нікому не допомогло.
   Домінік підвівся, його обличчя наповнилося рішучістю: 
— Гаразд. Тоді не будемо втрачати час. У нас є лише один шанс, і ми маємо використати його до останньої краплі.
   Густав кивнув, а Мелісса зітхнула, поклавши руку на плече хлопцю: 
— Будь обережний, Дом. Ми всі на тебе сподіваємося.
   Вівьєн лише мовчки підвівся, жестом запрошуючи всіх до виходу. Їх чекала ніч, сповнена небезпек, снігопаду й надії, яка палала всередині кожного з них.

                             💎   💎   💎

   Темрява огортала сирі стіни темниці, лише мерехтіння свічки на кам’яному столі нагадувало про час, який, здавалося, застиг у цьому місці. Холод пронизав до кісток, але найбільше душила тиша, яку порушувало лише важке дихання та ледь чутний звук крапель води. Ебігейл сиділа в кутку, охопивши коліна руками, втупивши погляд у порожнечу перед собою. Її серце розривалося від хвилювань: що з Джулієт? Чи ще жива принцеса? Чи вдалося Домініку уникнути пастки Рафаеля? Як довго ще триматиметься король Вільгельм? І що тепер з принцом Чарльзом, який залишився з розбитим серцем через зраду коханого?
   Проте найбільший біль у грудях викликала думка про Леонарда. Він прийшов до тями, але став зовсім іншим. Його мовчання, його відчуженість різали по живому. Що сталося? Чому він уникав її? Хіба вона не заслуговувала знати правду?
   Ебігейл стиснула кулаки. Вона більше не могла цього витримувати. Зібравши всю свою рішучість, дівчина встала і підійшла до Леонарда. Той сидів у кутку, притулившись спиною до холодної кам’яної стіни, і дивився в порожнечу. Його сапфірові очі здавалися ще більш темними, ніж зазвичай, ніби він увесь час боровся із власними демонами.
   Вільгельм та Чарльз, які сиділи неподалік, мовчки відвернулися, розуміючи, що ці двоє мають поговорити. Вони не хотіли втручатися, знаючи, що ці рани занадто глибокі, щоб їх міг вилікувати хтось інший.
   Ебігейл повільно сіла біля Леонарда, торкаючись його плечем. Її серце билося швидше, ніж зазвичай.
— Леонарде… — її голос був м’яким, майже шепіт.
   Він підняв погляд, але одразу ж відвернувся. Його щелепа напружилася.
— Ти не хочеш поговорити зі мною? — запитала вона, нахиляючись трохи ближче.
— Ні, — різко відповів він, не дивлячись на неї. Його голос був холодним, але в ньому було чутно тремтіння.
— Але… ти не думаєш, що я заслуговую знати правду?
— Не те, що я не хочу про це говорити, — він провів рукою по обличчю, намагаючись зібратися. — Я не хочу про це навіть згадувати.
— А я не можу нічого згадати, Леонарде, ти розумієш? У моїй голові пустота. Я не пам’ятаю нічого, і це зводить мене з розуму.
— І це добре, — коротко відрізав він, ховаючи обличчя в долонях. — Нічого б не змінилося.
— Щось мало б змінитися? — її голос став трохи твердішим, у ньому з’явилася нотка гніву.
— Так. Твоє ставлення до мене, можливо, змінилося б, — пробурмотів він, ледве чутно.
— Невже? — Ебігейл схрестила руки на грудях, нахилившись ближче. — Леонарде, я вже ненавиділа тебе. Думаєш, щось може бути гірше за це?
   Він здригнувся. Його плечі злегка опустилися, і він притулився до стіни, опустивши голову.
— Так… — видихнув він, голосом, сповненим болю. — Це може бути значно гірше.
   Ебігейл здивовано завмерла. Леонард продовжував, його голос був глухим, ніби він говорив із самим собою:
— Краще, щоб нічого не змінювалося. Краще, щоб ти мене ненавиділа, щоб я продовжував бути тим, кого ти не хочеш бачити. Це легше, ніж згадувати той момент… момент, через який ти мало не загинула. — його голос затремтів. — Ти не знаєш, яким боягузом я був.
— Лео… — дівчина обережно поклала руку на його, але він не зреагував. — Щоб там не було, яку б правду ти не розповів, це не змінить того, що я відчуваю зараз. Тому, будь ласка, відкрийся мені.
   Він глибоко вдихнув, кілька секунд мовчав, а потім нарешті заговорив:
— Це сталося того дня, коли я хотів запросити тебе прогулятися. Ти тоді висміяла мене перед іншими.
   Ебігейл стиснула губи, відчуваючи хвилю сорому.
— Так… я пам’ятаю. Вибач…
— Тобі нема за що вибачатися. Це я винен. Я розумію це зараз, але тоді… тоді я був злий. Я хотів помсти, — його слова були важкими, наче кожне речення коштувало йому частини душі. — Я побачив тебе в зимовому лісі біля Сяйних Гір. Ти прогулювалася, а я… Я підійшов до тебе й різко розвернув до себе. Ти злякалася й відштовхнула мене… Але я не помітив краю скелі за тобою. Ти впала вниз.
   Ебігейл широко відкрила очі, на її обличчі застиг шок.
— Я був наляканий, приголомшений… я думав, що ти загинула, — продовжив Леонард. — Але потім почув твій голос. Ти кликала мене. Кликала на допомогу… Але я не спустився. Я просто… втік. Як останній боягуз, — він затремтів, стискаючи руки в кулаки. — Я боявся лише одного: що ти розкажеш про це. І, знаєш, що найгірше? Я був радий, коли дізнався, що ти втратила пам’ять.
   Ебігейл відчула, як її груди стиснув біль. Вона повільно забрала руку з його, дивлячись у підлогу.
— Я… не знаю, що сказати, — прошепотіла вона.
   Леонард підняв на неї погляд, його очі були сповнені каяття.
— Я досі чую уві сні, як ти кличеш мене. Це переслідує мене кожну ніч.
   Дівчина стиснула руки на колінах, намагаючись триматися спокійно.
— Це все у минулому… — тихо сказала вона, не дивлячись на нього. — Дякую, що зізнався.
   Її голос звучав рівно, але всередині вона почувалася розбитою. Правда, яку вона так хотіла почути, тепер тиснула їй на серце, і вона не знала, як із цим жити далі.
   Ебігейл мовчки сиділа, її погляд був прикований до підлоги. Розмова з Леонардом вразила її сильніше, ніж вона могла очікувати. Його слова звучали у її голові, мов відлуння, розриваючи серце навпіл. Вона відчувала, як її пальці трохи тремтять, і намагалася приховати це. Леонард теж мовчав, вдаючи, що його не стосується те, що відбувається, але в його очах була біль. Його сапфіровий погляд став темнішим, ніби відображав усе, що він пережив за ці роки.
— Ебі... — нарешті тихо промовив Леонард. Його голос був хриплим, наче вичавленим із глибини душі. — Я знаю, що мені немає виправдання. Я розумію, що ти, можливо, тепер ненавидиш мене ще більше...
   Вона різко підняла голову, її очі блищали від сліз, але вона стримувала їх, не дозволяючи собі зламатися.
— Ненавиджу тебе? — прошепотіла вона, ледве в змозі вимовити слова. — Леонарде, я... я навіть не знаю, що відчуваю зараз.
   Він схилив голову, знову притулившись до стіни. Його плечі були опущені, ніби він ніс на собі тягар, від якого вже не міг втекти.
— Я заслуговую на це, — сказав він тихо, майже шепотом. — Ти маєш право ненавидіти мене. Я не мав залишати тебе там. Але я боявся. Я був не готовий зіштовхнутися зі своєю провиною... Тепер я знаю, що втратив усе, що міг би мати з тобою.
   Ебігейл знову торкнулася його руки, але цього разу міцніше. Її дотик змусив Леонарда здригнутися, але він не відштовхнув її.
— Лео, — сказала вона трохи впевненіше, хоча її голос все ще тремтів. — Ти зробив страшну помилку, і це правда. Але... я не знаю, чи хочу ненавидіти тебе. Я бачила, як ти страждаєш усі ці роки. Твої очі, твоя поведінка — ти вже караєш себе більше, ніж я могла б.
— Але цього недостатньо, — заперечив він, його голос наповнився відчаєм. — Я... я не можу змінити минуле. І я не можу пробачити себе за це.
   Дівчина подивилася йому в очі, її топазові зіниці світилися теплом, але й болем.
— Якщо ти не пробачиш себе, то як я зможу це зробити? — запитала вона. Її слова були простими, але проникливими, і Леонард відчув, як його горло стискається. — Ми всі робимо помилки, і деякі з них великі. Але ти живеш у тіні цього дня, і це з'їдає тебе. Я бачу це. Лео, ти повинен знайти спосіб рухатися далі. Якщо не для себе, то хоча б для нас.
   Леонард подивився на неї, його очі блищали від сліз, які він намагався приховати.
— Як ти можеш бути такою доброю до мене після всього? — запитав він, його голос тремтів. — Як ти можеш... навіть дивитися на мене?
   Ебігейл ледь помітно усміхнулася, хоча її обличчя все ще зберігало серйозність.
— Тому що я знаю, що ти не погана людина. Ти помилився, але ти не чудовисько. І якщо ми будемо жити, лише тримаючись за минуле, то що в нас залишиться?
   Він відчув, як його серце стискається. В її словах була правда, якої він сам боявся прийняти.
— Я хочу спробувати. Але я не знаю, чи зможу.
— Ми спробуємо разом. Але ти повинен дозволити собі відкритися. Я хочу знати тебе таким, яким ти є зараз, а не тим, ким ти був у той момент.
   Леонард кивнув, ніби зважуючи її слова, і, нарешті, усміхнувся — нещиро, але щось у цій усмішці говорило про те, що в ньому пробуджується надія.