21: Повернення та Об'єднання

   Після болісного покарання, яке витерпів Леонард, його рани нашвидкуруч перев'язали грубими брудними бинтами, від яких більше було болю, ніж полегшення. Його виснажене тіло майже не трималося на ногах, але він наполегливо відмовлявся від будь-якої допомоги. Навіть у найважчий момент його гордість не дозволяла показати слабкість. Охоронці, грубо штовхаючи його вперед, привели його разом із Ебігейл назад до темниці.
   Ебігейл йшла поруч, стискаючи кулаки так міцно, що нігті врізалися в долоні. Вона не могла змусити себе говорити. Серце гучно билося, а її очі повнилися слізьми, які вона з усіх сил стримувала. В її голові крутилися слова, що залишилися невимовними: "Це моя провина… Якби я могла зробити більше… Якби я могла захистити його…"
   Коли двері темниці зачинилися за ними з оглушливим гуркотом, Леонард майже впав на холодну кам'яну підлогу. Його тіло било тремтіння, а кожен рух приносив йому біль. Ебігейл поспіхом опустилася поруч, торкнувшись його плеча.
— Леонарде, — її голос був тихим, але сповненим тривоги. — Ти витримаєш… Ми разом, чуєш? Я не залишу тебе.
   Він повільно підняв голову. У його очах все ще була та сама стійкість, але зараз вона здавалася крихкою. Його губи тремтіли, і він ледь вимовив:
— Я живий… А це значить, що вони програли. Не плач за мене, особливо після того, що я зробив...
— Тихо... — сльози капали йому на обличчя. — Нічого не говори... Тільки не зараз.
   Ебігейл обережно взяла його руку, стискаючи її, ніби намагаючись передати йому частину своєї сили. Вона розуміла, що не може зупинити його біль, але могла залишатися поруч, бути його підтримкою, його тихим притулком у цьому морі страждань.
   Тим часом, у своїй розкішній залі, Рафаель сидів у глибокій задумі. Навколо панувала абсолютна тиша, порушена лише слабким потріскуванням вогню в каміні. Його погляд був спрямований у порожнечу, але розум працював, мов гарячий механізм, перебираючи плани, інтриги і можливості.
   В руці він тримав келих вина, яке пив повільно, смакуючи кожен ковток. Вино було дорогим, криваво-червоним, ніби символом його жадібної пристрасті до влади. Його губи розтягнулися в холодній, самовдоволеній посмішці.
— Пісня Дракона… — прошепотів він, звертаючись до самого себе. Його голос звучав майже ніжно, але в цих словах бриніла зловісна насолода. — Найбільший секрет королівства… Сила, що перевершує уяву… І вона буде моєю. Це лише питання часу.
   Він ковтнув ще трохи вина, знову заглиблюючись у думки. Його план був простий у своїй жорстокості: довести короля до межі. Змусити його розкрити те, що він знає, або ж позбутися його назавжди.
— Він заговорить або замовкне... — сказав чоловік із байдужістю, що здавалася майже нелюдською. — Мені просто потрібно набратися терпіння і чекати.
   Його пальці погладжували край келиха, ніби він пестив власну ідею. Він знав, що його методи були жорстокими, але переконаний, що результат виправдає засоби. Його жага до величі та влади не залишала місця для сумнівів чи співчуття.
— Бійці, які служили Вільгельму, вважають, що він загинув, — продовжував він, його голос був рівним і впевненим. — Нехай вони й надалі так думають. Це дає мені час та свободу дій. Поки я не досягну своєї мети, поки Пісня Дракона не стане моєю…
   Він зробив ще один ковток вина, цього разу більший, і підняв келих, ніби відзначаючи свій власний тріумф.
— Сила, яка підкорить цей світ. Вона належатиме мені, і лише мені.
   Рафаель відкинувся назад, дивлячись на вогонь у каміні. Його холодна посмішка не зникала з обличчя, а в очах блищав вогонь амбіцій, від яких ставав моторошно холодним навіть у теплій залі. Він уявляв, як світ падає до його ніг, підкорений його силою, його владою. І ніщо не могло його зупинити… або принаймні, так він думав.
   У коридорах палацу панувала гнітюча тиша, лише звук кроків і важке дихання Джулієт розчиняли її. Габріелла тягнула дівчину вперед, тримаючи за руку так сильно, що пальці боляче впивалися в шкіру. Усі двері, коридори та вікна здавалися їй однаковими, і принцеса почувала себе, ніби у пастці, з якої немає виходу. Її думки бігли швидше, ніж ноги, переповнені страхом, сумнівами та болем.
— Заходь, — холодно промовила Габріелла, різко штовхаючи її до дверей покоїв.
— Тільки не зачиняй двері! — відчайдушно вигукнула Джулієт, її голос зірвався, але в очах блищала рішучість, попри всю слабкість.
— Боже, а у кого це прорізався голос? Смішно навіть. У твоїй ситуації так кричати... Марно, дівчинко.
— Будь ласка. Не залишай мене тут саму…
   Габріелла зробила крок уперед, її обличчя враз стало ще більш зловісним. Вона нахилилася до Джулієт, змушуючи ту відійти назад, поки вона майже не впала на ліжко.
— Благаєш мене? Як мило. Аж цікаво, що Дом у тобі знайшов. Ти ж така... — вона зупинилася, оглянувши принцесу з ніг до голови. — Звичайна. Але мушу визнати, використовувати тебе було простіше простого.
   Серце Джулієт забилося сильніше. Її очі широко розкрилися, і вона спробувала знайти хоч якісь слова у відповідь, але губи тремтіли, а горло немов стисло лещатами.
— Домінік мене справді кохає! — її голос став раптово гучним, майже як крик. Вона втиснула нігті у свої долоні, намагаючись зберегти контроль над емоціями. — І він повернеться, щоб врятувати мене!
   Габріелла розсміялася. Це був не сміх радості, а жорстокий, гучний сміх, від якого по шкірі Джулієт пробігли мурашки.
— Не потрібно бути такою наївною! Кому ти потрібна? Га? Кому? Ти справді вважаєш, що він ризикне всім через тебе? Чудове маленьке дівчисько, яке вірить у казки?
   Принцеса відступила на крок, але її погляд залишався міцно спрямованим на Габріеллу. В її серці вирувала суперечність: віра у Домініка і жахливі слова цієї дівчини, що кололи, як гострі голки.
— Ти знаєш, де був Дом, коли "просив дозволу" відійти від тебе? — продовжувала вона нахиляючись ближче, її обличчя майже торкалося обличчя дівчини.
— Він провідував свою сестру, — з викликом відповіла Джулієт, намагаючись звучати впевнено. — А значить, був із тобою... І що ти хочеш мені цим сказати?
— Ну ти ж не зовсім дурненька, щоб не розуміти очевидних речей, правда? Якщо я не його сестра, то для чого він ходив до мене?
   Принцеса відчула, як її серце завмирає. Її думки почали змішуватися у паніку. Вона намагалася знайти логіку в словах Габріелли, але страх і невпевненість витіснили усе.
— ...
— Правильно. Ми проводили час разом. І знаєш, що найдивовижніше? Особливо добре ми проводили час на ліжку. Особливо, коли він торкався мого тіла…
   Ці слова прозвучали, як удар ножем у серце. Ноги Джулієт ослабли, і вона впала на коліна, важко дихаючи. В її очах з’явилися сльози, але вона боролася, щоб не дати їм волі.
— Це неправда... — шепотіла вона, майже беззвучно. — Неправда...
— Ти можеш вірити у що завгодно, Джулієт. Але правду від цього не змінити. І він... не повернеться.
   Габріелла, задоволена своїм успіхом, різко розвернулася і вийшла, грюкнувши дверима. Джулієт залишилася на самоті, занурена в безодню болю, сумнівів та страху. Її руки судомно тремтіли, а сльози тепер струмком котилися по її щоках. Вона відчувала себе зрадженою, спустошеною, розбитою.
— Домінік... Скажи, що це неправда. Скажи, що ти повернешся... — шепотіла вона, ніби ці слова могли дійти до нього крізь стіни палацу.