20: Покарання

Ебігейл змагалася зі змішаними почуттями, які навалювалися на неї, як важкий камінь. Вона відчувала глибокий страх і ненависть до Рафаеля, але водночас дивне полегшення, що він все ж залишив їх живими. Вона усвідомлювала, що ця "милість" була показною, обдуманим ходом. Король був переконаний, що вони знали більше, ніж насправді, і це давало їм крихітний шанс вижити. Однак цей шанс супроводжувався загрозою — він не залишить їх у спокої, доки не вичавить з них усю інформацію.
   Густав різко смикнув її за руку, тягнучи вузькими коридорами темниці. Вона ледь не спіткнулася, але зібрала всі сили, щоб стояти на ногах, незважаючи на біль та страх. Відчуття паніки рвалося на волю, але вона придушувала його, сподіваючись зберегти хоч трохи гідності перед цим жорстокими чоловіком.
— Дурне дівчисько! Ти справді думала, що це зійде тобі з рук?!
   Ебігейл стиснула зуби, намагаючись не показати страху. Вона зустріла його погляд, повний зневаги, і, не втрачаючи рішучості, викрикнула:
— Відпусти мене! Я не збиралася тікати! У будь-якому разі, моя роль не важлива. Вбий мене, мені все одно!
   Її слова були сповнені відчаю, але водночас у них була сила. Вона не мала наміру показувати свою слабкість, навіть якщо відчувала себе абсолютно безпомічною. Густав здивовано зупинився на мить, але потім усміхнувся ледь помітною, холодною посмішкою.
— Не так швидко! Спочатку ти посидиш з королем. Подивимося, хто з вас заговорить першим, — злісно промовив він, продовжуючи тягнути її далі.
— Де Леонард?
— Хвилюєшся за нього? Як мило.
— Говори! — Ебігейл різко стиснула руки в кулаки, її голос був сповнений гніву. Вона знала, що він грається з її почуттями, але не могла стриматися.
— Ти хіба не чула наказ Рафаеля? Він отримає своє покарання.
— Покарання?…
— Він як герой запропонував себе замість тебе, — продовжив він, примружуючи очі, наче намагаючись додати драматичності. — І ти думала, що король просто так відпустить його?
— Ні... — прошепотіла Ебігейл, і її очі наповнилися сльозами. Її тіло охопила паніка, коли вона зрозуміла, що Леонард зараз страждає через неї. Вона відчула гостре відчуття провини, наче це вона була причиною його болю. Її пальці тремтіли, і вона стискала кулаки, намагаючись утримати себе від сліз.
   Спогади про те, що вона дізналася нещодавно, рвали її на шматки. Виявляється, Леонард мало не вбив її колись. Це було важко усвідомити, важко примиритися з тим, що він міг так жорстоко обійтися з нею. Невже саме тому він завжди тримався на відстані, не дозволяючи їм зблизитися? Можливо, він намагався захистити її, запобігти чомусь, чого вона не могла зрозуміти.
   Але зараз це було неважливо. Все, що вона хотіла — це щоб він повернувся до неї живим. Вона б віддала усе на світі, аби тільки побачити його знову.
   Ебігейл важко впала на холодну підлогу темниці, спіткнувшись об поділ своєї сукні. Її руки вдарились об кам'яну підлогу, і біль миттєво розповсюдився по тілу. Підвівши голову, вона побачила перед собою короля Вільгельма, чий погляд був сповнений суму й болю. Він, здавалося, був лише тінню того могутнього короля, якого вона знала колись. Поранений, змучений, але все ще гордий — він намагався зібрати останні сили, щоб хоч трохи підтримати своїх вірних слуг.
   Тим часом, за спиною дівчини пролунав важкий та грубий голос Густава, повний зневаги і презирства. Чарльз, що стояв поруч, кипів від люті, яку більше не міг стримувати. Його серце билося настільки сильно, що здавалося, кожен удар віддається луною в стінах цієї темної, сирої темниці.
— Як ти смієш так поводитися з дівчиною?! — викрикнув принц, його очі палали ненавистю. Він не роздумуючи підняв руку і вдарив Густава з усієї сили.
— Ха! — він торкнувся до щоки, на якій вже з'являвся синець. Його очі звузилися, і в них було щось зловісне. — Шкода, що ти не зможеш зробити це знову, бо втратиш руку!
   Чарльз стиснув кулаки ще сильніше. Його обличчя було сповнене гніву, а слова, які виривалися з його вуст, переповнені презирством.
— Відрубай хоч дві! — гаркнув він. — Мені гидко дивитися на них, знаючи, що я колись торкався цими руками до тебе!
   Їхні погляди зустрілися — повні ненависті, але водночас болісної близькості. Принц бачив перед собою не просто зрадника, не просто ворога. Він бачив того, кого колись вважав своїм найкращим другом, того, хто займав у його серці особливе місце. А може, навіть більше. Спогади про швидкий, пристрасний поцілунок, про мить слабкості й тепла, які він більше ніколи не відчує, поверталися до нього мов примари минулого, що водночас приваблювали і відштовхували.
   Чарльзу стало огидно від самого себе, від цих почуттів, які зрадили його і перетворилися на щось, що тепер викликало тільки біль.
— Як скажеш! — відповів лицар холодно. В його погляді не було нічого, окрім спокійної рішучості. Він підняв меч, готовий завершити цю зустріч так, як вона повинна була б закінчитися — кров'ю.
— Не чіпай мого сина! — король Вільгельм зусиллям волі спробував підвестися, але біль і слабкість не дозволили йому. Його обличчя скривилося від болю, і він стиснув зуби, але не міг залишитися байдужим. Ебігейл швидко підбігла до нього, обережно підхопивши його за руку, намагаючись підтримати.
   Настала гнітюча тиша. Повітря було просякнуте напругою і невимовним болем. Густав, важко дихаючи, дивився прямо в очі Чарльзу. Вони були такими ж знайомими, такими рідними, що кожен погляд здавався ударом по серцю. Але тепер ці очі, танзанітові й холодні, дивилися на нього з такою зневагою, яку він ніколи не думав відчути від нього. Його серце до болі стислося.
   Це був той самий принц, той самий чоловік, з яким він розділив стільки радості і тепла. Але тепер усе це було втрачено, знищено його ж руками. Його серце боліло від розуміння, що той, кого він колись кохав, тепер бачить у ньому лише ворога.
— Не хвилюйся, батьку, — сказав Чарльз, не відводячи погляду від Густава. — Це порожні погрози! Він просто не зможе!
   Лицар стиснув кулаки, його обличчя на мить відображало біль, але він швидко взяв себе в руки. Його голос був спокійний, але всередині нього вирувала буря.
— У мене є справи важливіші, ніж порожня балаканина з тобою! — відповів він, сховавши меч і відвернувшись. Його спина була напружена, і кожен крок давався йому з болем. Але він не озирнувся, не дозволив собі ще раз зустрітися з цим поглядом.
   Густав підійшов до дверей темниці, витягнув ключ і замкнув. Він залишив їх без їжі та води, сповнений рішучості припинити будь-які спроби втечі чи опору. Він знав, що їхні шанси на виживання з кожною годиною ставали все меншими, і ця думка давала йому дивне, жорстоке задоволення. Але водночас у його серці залишалася гіркота від усвідомлення, що він щойно відвернувся від того, хто колись був його всім.
   Ебігейл присіла поруч із королем Вільгельмом, її руки тремтіли, а обличчя було сповнене жаху та безнадії. Її розум почав осягати всю серйозність їхнього становища. Вона відчувала, як у грудях піднімається хвиля відчаю, яка загрожувала зруйнувати всі її надії. Її серце стискалося, коли вона дивилася на темні стіни навколо них, усвідомлюючи, що ця темниця може стати їхньою останньою домівкою.
   Вона намагалася зберегти спокій для короля, але всередині неї вже визріла страшна думка — що вони ніколи не виберуться звідси живими.