19: Вогонь. Ключ. Вітер. Небо.

Ебігейл та Леонард йшли мовчки, абсолютно не помічаючи нікого довкола. Їхні думки були повністю зайняті тим, що відбулося, і що їх чекає попереду. Дівчина міцно притискала до себе книгу, ніби це була остання надія на порятунок, її пальці міцно вчепилися в обкладинку, а інша рука нервово витирала сльози, що повільно котилися по її щоках. Її дихання було нерівним, і кожен крок давався важко. Серце калатало від страху та тривоги, а в голові все ще крутилися слова короля Рафаеля про наказ вбити Домініка.
   Леонард, йдучи поруч, відчував напругу, яка буквально випромінювалася від Ебігейл. Він мовчки тримав її за лікоть, допомагаючи їй не втратити рівновагу, адже емоції настільки захопили її, що кожен крок здавався невпевненим. Він поглянув на її обличчя – очі були червоні від сліз, погляд розгублений і здавалося, що вона ось-ось зламається.
— Не знаю, як мені повідомити Джулієт, що Домінік у небезпеці… — нарешті прошепотіла вона, її голос тремтів.
— Якщо взагалі зможеш поговорити з нею, — його слова були схожі на удар, але водночас вони змушували Ебігейл зібратися, хоча б на мить.
   Вони дісталися тихого куточка у відокремленій частині двору, захованого від чужих очей. Дорога сюди була безмовною, і здавалося, що повітря навколо загусло від напруги, яка зростала з кожною секундою.
   Леонард узяв книгу з її рук, обережно оглянувши її обкладинку. Очі його зосереджено досліджували кожен викарбуваний символ. Крім того, що на ній був той самий знак, що й на каблучці короля, його увагу привернув ще один важливий елемент. 
— На книзі замок… — промовив він, трохи нахиливши голову, і пильно придивився до деталей.
   Ебігейл наблизилася, стираючи залишки сліз із обличчя. Вона теж почала вивчати замок, намагаючись збагнути, що ж це може означати. Її серце зробило раптовий стрибок, коли вона усвідомила одну деталь.
— Перстень… Він схожий на ключ! — вигукнула вона, швидко діставши каблучку з кишені.
   Зі зосередженістю, що перемішувалася з тривогою, Ебігейл обережно вставила перстень у замок на книзі. Хвилина, здавалося, розтягнулася на вічність, поки вони обоє затамували подих. Замок клацнув і миттєво впав на землю.
— Чудово! — видихнула дівчина, трохи здивована тим, що все вийшло так легко.
— Тепер дізнаємось, які секрети криються між обкладинками цієї книги.
   Перші слова на пожовклих сторінках були наче попередженням, сповненим небезпеки. Вони водночас захоплювали і лякали. Це був вступ до таємниць, до великого секрету, що передавався з покоління в покоління правителів королівства. Чим глибше вони читали, тим більше з’являлося тривожних запитань.
   Леонард перегорнув кілька сторінок, вивчаючи хронологію правителів. Кожен із них був хранителем цієї таємниці, і кожен зберігав її до кінця свого правління. Виявилось, що момент розкриття таємниці означав би крах їхньої влади.
— Але тут ніде не написано, що саме за таємниця передавалася з покоління в покоління, — генерал зморщив чоло, роздратовано перегортаючи сторінки.
— Про що ж ніхто не мав знати? — замислено промовила дівчина.
   Було очевидно, що відповідь могла знати тільки одна людина — король Вільгельм. Але знову спускатися в темницю було б надто ризиковано. Вони вирішили продовжити вивчати книгу далі. Леонард, нарешті, дійшов до останньої сторінки, де були записані нотатки про короля Вільгельма.
— Останній запис зроблено рік тому… — промовив він.
— Можливо, з того часу нічого не змінилося?
   Та все ж найважливішим було одне речення, написане наприкінці книги. Воно миттєво розкрило їм частину великої таємниці:
"Король Вільгельм — правитель, якому вдалося зберегти таємницю у своїй скарбниці найдовше. Таємниця залишається непорушною донині."
— Скарбниця! — вигукнула Ебігейл, її очі спалахнули від усвідомлення. — Король хоче, щоб Джулієт дізналася, що заховано в скарбниці.
   Леонард кивнув, його думки нарешті почали складатися в єдину картину.
— І, можливо, перстень відкриє її двері, — промовив він.
   Він швидко вирвав останню сторінку книги, згорнув її і передав Ебігейл.
— Що ти робиш? — спитала вона, трохи здивована його діями.
— Ми не можемо залишити це на долю випадку. Перстень має бути збережений, і ми маємо знайти спосіб передати це Джулієт. Згорни каблучку в цю сторінку, вона допоможе їй зрозуміти.
   Ебігейл зробила так як він сказав. Вона відчувала, як страх поволі паралізує її, роблячи кожен рух тяжким і невпевненим. Внутрішній голос безупинно кричав, що час грає проти них, а тривога оберталася в голові, не даючи їй зосередитися.
— Але як ми передамо це принцесі?
   Леонард уважно подивився на неї, його погляд був сталевим і непохитним, таким же гострим, як його меч. У його очах не було місця для паніки чи страху — лише холодний розрахунок і рішучість, яка могла розсікати повітря, немов зброя. Його голос був низьким, проте владним.
— Ми придумаємо.
   Та Ебігейл не могла стриматися. Тривога всередині кипіла, мов вулкан перед виверженням, і їй потрібно було знайти вихід для своїх страхів. Кожна її думка перетворювалася на пропозицію, і вона почала говорити швидко, не даючи собі часу на роздуми:
— Можливо, ти зможеш пробратися до її покоїв... або позбутися охоронців і зайти через двері... чи, може, перелізти через балкон? Хоча це небезпечно...
   Ідеї, одна за одною, виливалися з неї, як вода з чаші, але з кожним новим варіантом Леонард почував себе все більше на межі. Його обличчя стало напруженим, кулаки стиснулися, і терпіння, яким він ще володів, поступово згасало. Її безперервні слова звучали як грім, що набирав сили, і це починало його дратувати.
   Він різко схопив її. Сильні пальці вчепилися в її тендітні плечі, а його холодний погляд пронизував її наскрізь, немов намагався примусити її замовкнути лише силою своєї волі. Його палець торкнувся її губ, змушуючи замовкнути.
— Ебігейл, — сказав він тихо, але з відчутною загрозою в голосі. — Я генерал, а не якесь цуценя. Не грай зі мною в ці ігри.
— Якщо ми не вигадаємо ніякого плану, нас можуть просто вбити! — вигукнула дівчина, її голос здригнувся від страху, а в очах спалахнув відчай.
   Але його відповідь була ще більш крижана, ніж вона очікувала.
— Якщо доведеться, я вб'ю тебе власними руками, — сказав він тихо, але ці слова впали на неї, мов важкий камінь. — Не обманюй себе щодо мене. Ми не друзі.
   Ці слова ударили її сильніше за будь-який фізичний удар. Вони, як гострий меч, врізалися у її серце, залишаючи по собі холодну порожнечу.
   Вона подивилася на нього холодними очима, позбавленими будь-якої емоції. Її дихання заспокоїлось, а вираз обличчя став кам’яним.
— Я зрозуміла, — сказала вона тихо, і в цих словах вже не було ні страху, ні відчаю. Тільки холодна твердість. — Тоді, можливо у тебе є план, як передати принцесі каблучку?
— Є один. І думаю, він має спрацювати.