18: Прокинься в Холодному Поту

Наступного дня королівство занурилось у темряву трауру. Густі хмари, наче відповідаючи на людський біль, нависли над палацом, ніби захищаючи його від будь-якого світла. Вулиці були порожні, а навіть найменший шум здавався кощунством у цей трагічний момент. Люди мовчали, їхні обличчя були сповнені страху та відчаю. Слуги у палаці пересувалися, як тіні, намагаючись не видати жодного звуку, їхні рухи були обережними та пригніченими. Відчувалася загальна напруженість, яка висіла в повітрі, наче невидима, але важка завіса.
   Рафаель, який тепер проголосив себе королем, отримав не лише трон, але й недовіру всього королівства. Поруч із ним тепер постійно був Густав — його особистий охоронець і довірений слуга. Лицар слідкував за кожним його кроком, ніби охороняючи не тільки тіло Рафаеля, а й його зростаючу параною. У палаці панувала тиша, але ця тиша була наповнена страхом і невпевненістю. Ніхто не наважувався підійти до короля без дозволу.
   Густав став невід'ємною частиною тіні Рафаеля, непомітною, але завжди присутньою. Його погляд був гострим, а кожен рух — точним. Він пам’ятав усі ті роки, які провів у шпигунстві на королівську родину Кристалеуса, заслуговуючи довіру короля Вільгельма та його сина, принца Чарльза. Якби хтось знав, що він весь цей час був подвійним агентом, то його життя закінчилося б значно раніше. Тепер, коли Вільгельм і Чарльз були у полоні, Густав усвідомлював, що відтепер його місце — на боці Рафаеля.
   Рафаель, сидячи на новоотриманому троні, із задоволенням спостерігав за змінами, які відбувалися навколо нього. Король, який зумів забрати владу силою, відчував прилив тріумфу, хоча й усвідомлював, що його шлях до абсолютної влади ще не закінчений. Він глянув на Густава, який стояв біля трону, і з викликом промовив:
— Густаве, минула ніч була випробуванням для тебе, — голос короля був тихим, але кожне слово здавалося вагомим, наче удар молота. — Ти майже провалився.
   На мить між ними зависла напружена тиша. Густав, хоч і звик до суворого погляду свого господаря, на цей раз відчув легкий холодок по шкірі. Але він не дозволив собі показати страх. Його обличчя залишалося непроникним, а голос спокійним.
— Ваша Величність, — відповів він рівно, ледве повертаючи голову. — Я вважаю, що захоплення короля та принца, й взяття їх у заручники — досить вагома причина, щоб пробачити мене.
   У його словах не було сумніву, але всередині він відчував легку гіркоту. Він знав, що принц Чарльз ніколи не пробачить йому зради. Кожен спогад про їхню дружбу, про ту довіру, яку Чарльз колись дарував йому, тепер був ніби кинджалом, що ріже його зсередини. Густав не був просто слугою — він був другом принца. Але цей час минув, а зараз він став зброєю в руках Рафаеля.
   Рафаель нахилив голову, схвально киваючи на слова свого охоронця. Його очі були холодними, безжальними, як у хижака, що задовольняється своєю здобиччю.
— Так, — промовив він із посмішкою, яка не торкнулася його очей. — Ти маєш рацію. Мені потрібні твої навички. Але не забувай, що помилка не пробачатиметься двічі. А тепер, мені потрібно провідати Джулієт, — чоловік підвівся і направився до покоїв принцеси, вхід до яких стеріг, ніхто інший як Рошен.
   Густав зберігав зовнішній спокій, але глибоко всередині відчував важкість цього тягаря. Його вибір вже давно визначив його долю. Тепер він був на боці зла, і від цього не було вороття.
   Рафаель піднімався величними мармуровими сходами, вкритими коштовними фіолетовими килимами, які м’яко стримували його кроки. Кожен його рух був сповнений самовпевненості та задоволення. Він відчував, як весь цей величезний палац, від підлоги до стелі, тепер належав йому. Цей розкішний дім, що колись був символом влади й гордості іншої королівської родини, тепер перетворився на його власну здобич. І він насолоджувався кожною миттю цього усвідомлення.
   Зупинившись перед покоями принцеси Джулієт, Рафаель зробив глибокий вдих, відчуваючи аромат інтриг і страху, що панував у цьому місці. Рошен, його вірний слуга, чемно відчинив двері, і той увійшов, не зводячи своїх рубінових очей з дівчини. Двері тихо зачинилися за його спиною, ізоляція була майже абсолютною.
— Моя люба Джулієт, — його голос пролунав в тиші кімнати, холодний і гладкий, мов лезо. Він повільно рушив далі, не зводячи з неї погляду, ніби її страх був найсолодшою приправою до його перемоги.
   Джулієт з жахом відступала назад, кожен її крок відображав невпевненість та відчай. На її обличчі читалося все — від страху до глибокої ненависті.
— Чого вам треба? — її голос прозвучав надтріснуто, але вона намагалася триматися. Ноги її тремтіли, але вона не дозволила собі впасти.
— Тобі не потрібно мене боятися, — промовив Рафаель, насолоджуючись її реакцією. Він посміхнувся куточком губ, що тільки додало його обличчю ще більше хижого виразу. — Я нічого тобі не зроблю... поки що.
   Ці слова, мов отрута, просочились у простір між ними, змушуючи дівчину зробити ще один крок назад. Її серце шалено билося в грудях.
— Ви вбивця! — вигукнула вона. — Ви вбили мою матір!
— Ти про рідну, чи про мачуху? — його голос був переповнений знущанням, а посмішка на обличчі тільки збільшувалась.
— Ви просто мерзотник!
   Рафаель повільно продовжував наближатися до неї, наче хижак, що переслідує здобич. Джулієт, беззахисна перед його нахабністю, вже не могла відступати далі. Її спина стикнулася зі стіною, і вона зрозуміла, що потрапила у пастку.
— Не потрібно мене нервувати, моя люба, — тихо прошепотів він, простягнувши руку, щоб торкнутися пасма її волосся. — У мене немає бажання на тебе гніватися. Все-таки, ми скоро одружимося, а я не хочу бачити перед собою засмучену наречену.
— Я ніколи не вийду заміж за вас! Це нісенітниця! Ви мені в батьки годитесь! — вигукнула вона з відчаєм, відчуваючи огиду від однієї лише думки про шлюб із цим монстром.
— Але я не твій батько. Мені можна, — прошепотів він, погладивши її по щоці. Дотик його руки змусив Джулієт здригнутися.
— Не смійте до мене торкатись...
— Показуєш свої зубки? Молодець, — Рафаель випрямився, його погляд наповнився насмішкою. — Що ж, мені це подобається. Але зараз я збираюся провідати твого батька та брата у темниці. Мені щось їм передати від тебе?
   Джулієт відчувала, як її гордість зникає під тиском обставин. Вона розуміла, що знаходиться у безвиході. Її серце було роздерте між ненавистю до цієї людини і бажанням врятувати своїх близьких.
— Негайно відпустіть їх. — її голос здригнувся, але в ньому ще звучала сила.
   Чоловік нахилив голову, ніби задумавшись на мить.
— А що мені за це буде? — його очі блищали від очікування.
   Принцеса мовчала, розуміючи, що він чекає саме цього моменту. Він хоче, щоб вона здалася, щоб вона капітулювала перед ним. Відчуваючи, як сльози підступають до очей, вона змусила себе відповісти:
— Я вийду за вас... тільки якщо вони будуть живі...
   Рафаель посміхнувся широко, його очі блищали від тріумфу.
— Чудово! Саме такої відповіді я від тебе і чекав, моя люба.
   Сміючись, він повільно вийшов з покоїв принцеси, залишивши її одну. Як тільки двері за ним зачинилися, дівчина відчула, як її ноги більше не можуть тримати її вагу. Вона впала на ліжко, і гіркі сльози хлинули з її очей. Тепер усе здавалося втраченим — її свобода, її життя, її родина.
  Вона знала, що цей шлюб стане її вироком. Але заради тих, кого любила понад усе, Джулієт готова була пожертвувати власною долею.