17: Можеш мене Називати Покровителем

Сніг продовжував падати, м'якими пластівцями накриваючи палац, ніби білим, нерукотворним покривалом. Здавалось, що зима сама оберігає Кристалеус від усіх незгод. Навіть у темниці, де сидів Домінік, холод проникав крізь товсті стіни, нагадуючи про те, що свобода за межами цих ґрат недосяжна. Він чув приглушений шурхіт метушні, голоси слуг, що квапливо снували коридорами, готуючи щось велике. Їхні схвильовані розмови доходили до нього крізь товсті стіни. Час від часу в темниці було чути глухе брязкання зброї вартових, які патрулювали в'язницю.
   Двоє з них, проходячи повз його камеру, почали говорити голосніше, і їхні слова привернули увагу Домініка.
— Я й не думав, що король Вільгельм влаштує бал-маскарад після всіх цих подій, — говорив один із них, низьким голосом, що ледь пробивався крізь шум від кроків на снігу.
— Хм, я теж здивований, — другий вартовий говорив глузливо, але в його тоні читалася іскра сумніву. — Мабуть, король хоче прискорити події і нарешті оголосити про весілля принца Чарльза з принцесою Валері?
— Хто знає, принцесу Валерій ж король Рафаель відправив назад до королівства Ризенгастес. — буркнув перший, явно не бажаючи продовжувати розмову, але його цікавий погляд видавав більше, ніж він міг дозволити собі сказати.
   "Валері відправили назад додому? Цікаво чому..." Подумав Домінік, і швидко повернуся до розмову вартових:
— І той, як його... Рошен, здається.
— Ти про нового особистого дворецького принцеси? — перший на мить зацікавився.
   З цієї миті у Домініка серце підстрибнуло. Він напружено застиг, сховавшись у тіні своєї камери, слухаючи кожне слово, яке летіло до його вух. Джулієт знайшла йому заміну? Чи це, можливо, король поставив когось на його місце? Від цієї думки у його грудях запекло, і він відчув гіркоту, яка розлилася по всьому його тілу. Ні, це не могла бути її ініціатива... Але серце підказувало щось інше.
   Його пульс пришвидшився. Всі думки тепер крутилися лише навколо одного: хто такий цей Рошен і яке він має право бути біля неї?
— Саме про нього. Він не здається тобі якимось... підозрілим? — продовжив другий вартовий, нахиливши голову ближче до співрозмовника, як людина, що намагається видати свої підозри за випадкову думку.
— Не знаю. Я на нього особливо уваги не звертав, — відповів перший, знизуючи плечима. Йому явно було байдуже до чуток.
— Він завжди ходить такий злий, — майже пошепки сказав другий. — Мені здається, він щось приховує. Може, замислює щось проти принцеси? Хто знає, які інтриги він плете за її спиною.
— Ммм... — перший знову знизав плечима. — Королівські рішення завжди мають свої таємниці, а дворецькі — це лише пішаки в їхніх руках.
   Вартові почали віддалятися, їхні голоси слабшали, гублячись у коридорах підземелля, але в голові Домініка почалась зовсім інша розмова.
   "Рошен... Особистий дворецький Джулієт. Що це означає?" Його думки хаотично крутилися, кожна наступна була гіркішою за попередню. Невже Джулієт могла так легко забути його? Його місце, його довіра до неї, все, що вони пережили разом? Але ж це, ймовірно, рішення короля. Він не міг допустити, щоб його дочка залишалася без нагляду. Та все ж...
   У голові знову й знову крутилася картинка: Джулієт поруч з іншим. І хоча це був лише дворецький, але ревнощі, як вогонь, почали пекти його всередині. Домінік відчув, як все тіло напружилося, як стислися кулаки, а серце продовжувало гупати дедалі сильніше.
   "Я маю з нею поговорити. Має бути якесь пояснення. Я не можу просто так сидіти і чекати, поки цей Рошен захопить її довіру, а, можливо, і щось більше..."
   Раптом в його думках з’явився ще один страх. А що, як цей Рошен не лише дворецький? А що, як він небезпечний? Вартові не дарма говорили про його дивну поведінку. Домінік згадав, як сам намагався бути для Джулієт не лише слугою, а й другом, щоб вона йому довірилась, а він використав би її. Чи був цей Рошен готовий до такої ролі? Чи не був він частиною якогось таємного плану, змови?
   "Що, якщо він уже почав інтриги? Я не можу дозволити, щоб щось сталося з нею..." — ці думки розривали його зсередини.
   В голові Домініка розпочався зовсім інший діалог. Бал-маскарад. Це шанс. Можливо, його єдиний шанс, щоб побачити Джулієт, поговорити з нею і... можливо, виправити все, думав він, дивлячись у стелю холодної темниці. Але як же вибратися звідси? Питання розбурхувало його мозок, думки роїлися, мов бджоли в вулику. Він продовжував ходити туди-сюди, роздумуючи новий план, але жодне рішення не видавалося надійним.
   І тут, як блискавка, його вразила ідея. Доля завжди була на боці тих, хто діє. Домінік стиснув зуби і, набравши повітря в груди, з силою вдарився об кам'яну стіну. Він скривився від болю, але не зупинився. Ще один удар. Потім ще один. Крики прорізали тишу темниці, ехо від них прокотилося по коридорах, немов відчайдушний заклик.
   За кілька хвилин до камери вбіг вартовий.
— Чорт забирай, що ти виробляєш?! — гаркнув він, витягуючи ключі з пояса і відчиняючи двері. Він підскочив до Домініка, схопивши його за плечі й намагаючись утримати.
— Негайно припини це неподобство! — кричав він, але його голос звучав радше здивовано, ніж сердито.
   Домінік, скориставшись миттю, раптово схопив вартового за плече й, використавши свій досвід та силу, перекинув його через себе, немов ляльку. Тіло вартового з глухим стогоном гепнулося об підлогу. Домінік швидко вихопив у нього ключі й, не гаючи ані секунди, заскочив за двері, зачинивши камеру зсередини. Тепер у темниці був інший в'язень — сам вартовий.
— Вибачай, але мені потрібно йти, — промовив Домінік майже пошепки, ковтаючи власне дихання від напруги.
   Шлях до свободи був ще далеким, але він уже зробив перший крок. Тепер йому потрібно було пройти повз інші пости вартових, і це вимагало не меншої майстерності. Маскарад — це можливість. У натовпі під маскою його ніхто не впізнає, розмірковував він, крадучись коридорами палацу, мов тінь.
   Нарешті, після довгих зусиль і обережних кроків, Домінік вийшов через підземний перехід до стін палацу. Свіже, холодне повітря обпекло його обличчя, але воно відчувалося як ковток свободи. Він зупинився на мить і поглянув вгору. Десь там, за одним із високих вікон, була Джулієт.
— Чекай мене, моя принцесо, — прошепотів він, стискаючи в руці ключі, які все ще тримав від камери. — Я повернусь...
   Не озираючись назад, Домінік зник у темряві, щоб повернутися пізніше — цього вечора, на бал, який міг стати його єдиним шансом все змінити.