16: Я Можу бути Кращим ніж Він

Зимова ніч оповила палац глибокою тишею, яка була зламана лише звуками швидких кроків Леонарда, що відлунювали коридорами. Його серце шалено калатало, кожен удар відлунював у скронях. Лист, який він тримав у руках, був настільки холодним, що здавалося, ніби мороз пробирався крізь нього до кісток. Погроза щодо принцеси Джулієт не давала спокою, а зловісні слова листа обпалювали його розум. Він не міг дозволити собі затриматися ані на мить.
   Коли він нарешті досяг покоїв короля, Леонард, не роздумуючи, відчинив двері. Його рухи були відчайдушними, він ледь встиг зупинитися перед столом, за яким сидів король Вільгельм. Король підняв голову від своїх паперів, його очі були сповнені подиву.
— Бачу, з тобою все гаразд. Що привело тебе у цей час в мої покої, Леонарде? — спокійний, але водночас важкий голос Вільгельма пронизав кімнату.
   Леонард ковтнув, спробувавши заспокоїти дихання, проте його голос був наповнений тривогою:
— Це жахливо! — він поклав перед ним листа, який досі злегка тремтів у його руках. — Принцеса Джулієт у небезпеці! На особняк напали!
— Що?! — король різко підвівся з-за столу, його обличчя поблідло від шоку, а очі спалахнули небезпечним вогнем гніву. Він швидко вихопив листа, пробігаючи очима по зловісним словам, і зім’яв його в кулаці. Його рука тремтіла від стримуваного гніву, а голос наповнився холодною рішучістю.
— Негайно збери військо! Ми вирушаємо! І прихопи з собою Густава, та не забудь повідомити Чарльза!
— Принц вже знає, він збирає гвардійців.
   Король лише на мить затримав погляд на обличчі Леонарда, і той зрозумів: для Вільгельма не існує іншого результату цієї ночі, окрім як рятунок його доньки. Його погляд був сталевим, непохитним.
— Чудово, — прохрипів король, його голос став низьким, небезпечним. — Хто б там не був, він заплатить своїм життям за те, що посмів напасти на мою дочку.
   Король різко вийшов з покоїв, і Леонард пішов за ним. Їхні кроки змішувалися з тихим відлунням холодного зимового повітря, що проривалося крізь відкриті двері палацу. Вони йшли швидко, мов би змагаючись з часом.
   Біля воріт уже чекав Чарльз, принц стояв із холодним, майже кам’яним виразом обличчя. Його щелепа була напружена, а очі — сповнені рішучості, проте в глибині їх виблискувала прихована тривога за сестру.
— Батьку, все готово. Гвардійці вишикувалися, — сказав Чарльз, його голос був крижаним, але водночас стриманим.
   Поруч із ним стояв Густав, лицар, якого принц не бачив після їхньої останньої розмови, і волів би взагалі не бачити, але зараз кожна додаткова пара рук була важливою. Чарльз поглянув на Густава, і той кивнув йому у відповідь. Обидва знали, що тут і зараз не місце для їхніх почуттів.
— Ми вирушаємо негайно, — заявив Вільгельм, його голос був гострим, як лезо. Його серце палахкотіло гнівом, бажанням покарати тих, хто насмілився підняти руку на його любу принцесу.
   Коли всі були готові, вершники та війська почали рух до особняка. Холодне зимове повітря різало обличчя, але це не стримувало їх — кожен із них був сповнений рішучості та глибокого відчуття справедливості. Вони знали, що їх чекає попереду.
   Зимова ніч, здавалось, навмисне випробовувала короля Вільгельма та його гвардійців. Ліс був занурений у холодну тишу, а вітер, немов лютий хижак, пробирав до кісток. Лід хрустів під копитами коней, залишаючи за собою лише крижані сліди їхньої поспішної подорожі. Кожен крок тягнувся вічністю, і серця воїнів билися у такт з їхніми невблаганними думками. Вільгельм, який завжди був непохитним і впевненим у своїх діях, цього разу відчував неприємну тривогу, що все більше стискала його серце. Кожна секунда могла означати загрозу для його доньки — принцеси Джулієт.
   Коли вони нарешті наблизились до особняка, їх зустріла гнітюча тиша. Ні птахів, ні звуків боротьби, лише темрява, яка виглядала, ніби загрозливо ховала якусь таємницю. Король різко смикнув поводи свого коня, його очі звузилися. Відчуття небезпеки було майже відчутним.
— Тут щось не так, — пробурмотів він, відчуваючи, як напруга пронизує кожен нерв.
   І раптом, серед тієї моторошної тиші, луною пролунав гучний сміх. Він прорізав ніч, мов ніж, і змусив усіх присутніх насторожитися. Вільгельм підняв голову і побачив Бернарда — людину, що стояла на даху особняка, дивлячись на них згори із презирливою посмішкою. У його очах був чистий, безмежний виклик.
— Добрий вечір, джентльмени! Ви забули ключі? — його голос капав зневагою.
   З-за його спини з’явилася ціла армія найманців. Їхні луки вже були натягнуті, стріли націлені прямо на короля та його загін. Це була пастка, і Вільгельм це зрозумів.
   Леонард та Густав лише обмінялися коротким, напруженим поглядом. В обох була одна думка: діяти потрібно негайно. Без жодного слова вони кинулися до дверей особняка, сподіваючись, що зможуть знайти шлях всередину.
— Я знаю, що ви хочете зробити, — посміхнувся Бернард, не зводячи з них очей, — але ви справді думаєте, що у вас вийде?
   Вільгельм, не витримавши, випрямився в сідлі, його голос прозвучав, немов грім:
— Бернарде! Що ти робиш?! Де моя дочка?!
   Очі короля палали гнівом. Кожне слово, кожен погляд були просякнуті страхом за Джулієт, і водночас безмежною ненавистю до того, хто наважився загрожувати їй.
   Бернард, зухвало посміхаючись, знизав плечима.
— Ваша Величносте, тепер, коли ви тут, ми можемо почати переговори.
— Говори свої умови, — голос Вільгельма став різким і холодним, мов лід. — У тебе є тільки один шанс. Якщо вони мені не сподобаються, ти не доживеш до ранку.
   Здавалося, що напруга у повітрі зросла в кілька разів, коли з тіні вийшов загін воїнів короля. Сили були рівними, але саме Бернард тримав головну перевагу — заручницю. І коли король та його люди вже були готові до можливої сутички, Бернард зловісно посміхнувся.
— Гадаю, настав час витягнути козир із рукава. Приведи її.
   І ось, коли Вільгельм чекав наступного кроку, з-за рогу з'явився Домінік. Він тягнув принцесу Джулієт до стіни особняка. Вона була безпорадна: зв'язані руки, опухлі від сліз щоки. Її коліна вразили холодний камінь, а очі, наповнені страхом і розпачем, звернулись до батька.
— Домініку?! — король застиг, його голос був сповнений не лише гніву, а й болю.
   Леонард, який стояв поруч із королем, побілів від злості.
— Я знав, що ти виявишся зрадником! — вигукнув він, його руки стисли меч до білого. — Я вб'ю тебе власними руками!
   Але Домінік не озвався. Його очі були опущені, обличчя затінене темрявою. Він знав, що заслуговує на ці звинувачення, але його страх за долю принцеси переважав усе.
   Бернард поклав руку на плече Джулієт, немов символічно позначаючи свою владу над нею.
— Ваша Величносте, ви все ще впевнені, що у мене є тільки один шанс?
   Тиша настала майже відразу. Тиша, яка тиснула на вуха і серця. Бернард знав, що зараз він у вигідній позиції. Він був упевнений, що король не наважиться діяти імпульсивно, знаючи, що Джулієт у нього.
— Ніхто нічого не хоче сказати? — його голос знову розрізав тишу. — Ось чому я взяв принцесу у заручники. Щоб бути впевненим, що ви будете зі мною говорити. Не хвилюйтеся... Я не збираюся завдати їй болю.
   Чарльз, який мовчки спостерігав за всім, не витримав. Його обличчя розчервонілося від гніву, він зробив крок вперед, його голос вибухнув:
— Ти жалюгідний виродок! Ти вже підписав собі смертний вирок!
   Його очі блищали від ярості, а меч у руці загрозливо тремтів.
— Чому ти це робиш? — запитав Густав, його голос був холодний і без емоцій.
— Це єдиний спосіб бути почутим, — відповів Бернард, абсолютно спокійно, як ніби все це було частиною якоїсь гри.
— Тоді говори! Настав час закінчити цей цирк! — Вільгельм рішуче підняв руку, готовий дати наказ.
   Бернард посміхнувся, немов звірина, що затиснула свою здобич у кут. Його вимога була проста:
— Я хочу, щоб ви віддали мені Джулієт. Щоб вона працювала на мене, а потім ми зникнемо далеко-далеко, і ніхто нас більше не знайде...
   Але раптом, зовсім несподівано, принцеса, зібравши всі свої сили, встала і штовхнула Бернарда. У нього не було часу відреагувати. Він похитнувся, а потім із жахливим вигуком впав з даху прямо до ніг короля. Його тіло лежало нерухомо.
— Він живий? — Леонард, який уже готовий був кинутися вперед, зупинився.
   Чарльз із презирством дивився на його нерухоме тіло і сказав:
— Для нього було б краще, якби він був мертвий. Я знаю, що на нього чекає.
— Леонарде! Густаве! Киньте його до в'язниці! — наказав Вільгельм.
   Бернард був живий, але отримав серйозні травми. Його стогін загубився серед загального гамору, коли його потягли до в’язниці.
   Домінік стояв, ніби онімілий від того, що щойно сталося. Здивування, що пронизало його серце, все ще тримало його у своїх лещатах. Принцеса, яку він намагався захистити, сама звільнилася з пастки. Її відчайдушний вчинок, її сила, яка раптово проявилася, змусили його на мить забути про все навколо. Всі жахи та страхи, які його переслідували, немов зникли в один момент, залишивши лише полегшення.
   Він глибоко вдихнув і підійшов до неї. Його руки тремтіли, коли він почав розв’язувати її мотузки. Йому хотілося щось сказати, зробити що-небудь, щоб полегшити її біль.
— Джулієт, з вами все гаразд? — його голос був тихий, сповнений турботи.
   Джулієт, хоч і звільнена, залишалася закритою в собі. В її очах не було ні радості, ні полегшення. Вона не відповідала йому, не дивилася в його бік. Її погляд був спрямований у порожнечу, наче вона все ще перебувала у полоні свого страху.
— Ні... Але все буде добре... Не хвилюйся, — тихо прошепотіла вона, але її голос звучав майже механічно, ніби вона не вірила у власні слова. Її руки були звільнені, але її душа все ще залишалася зв’язаною.
   Він відчував її віддаленість. Вона відступала від нього не фізично, а емоційно. І це пронизувало його сильніше за будь-які рани. Він кохав її, і кожна хвилина, коли вона не звертала на нього уваги, була для нього мукою.
— Я кохаю вас... — промовив Домінік, несміливо торкаючись її обличчя. Він намагався змусити її подивитися на нього, намагаючись побачити у її очах хоч найменший відгук. — Я нічого не міг зробити... Прошу, повірте мені...
   Але Джулієт не відповідала. Її погляд, як і раніше, залишався далеким, сповненим болю і нерозв'язаних питань. Він бачив перед собою не принцесу, яку кохав, а дівчину, яка втратила віру в усе.
— Джулієт... — Домінік прошепотів її ім’я з відчаєм у голосі, простягаючи руку, щоб погладити її по щоці. Але раптово його жорстко зупинили.
   Груба рука Леонарда схопила його за зап’ястя, жорстко вирвавши його руку від принцеси. Домініка з силою штовхнули на коліна.
— Не смій говорити з принцесою без дозволу! — голос генерала був сповнений ненависті й презирства. Його очі палали люттю. Він завжди підозрював Домініка, і тепер, побачивши його поруч із Джулієт, його гнів вибухнув. — Ти зрадник! Ти вже повинен бути в кайданах!
   Чарльз, який стояв неподалік, віддав наказ без жодної тіні сумніву:
— Виведіть його! Посадіть у в'язницю інших і заберіть зброю!
   Для Домініка це було завершенням його падіння. Все, що він робив для Джулієт, все його кохання і спроби допомогти їй — тепер усе було марно. Він не міг більше захистити її, і навіть його почуття до неї не мали більше жодного значення.
   Коли його грубо потягли геть, він ще раз поглянув на принцесу, сподіваючись побачити у її погляді хоч якусь реакцію, хоч краплину співчуття. Але вона не дивилася на нього. Вона навіть не зрушила з місця, ніби й не помічала його. Її розум був далеко від того, що відбувалося.
   Мелісса та Вівьєн, які також були звільнені, наблизилися до короля. Вони виглядали спустошеними після всього пережитого. Їхні тіла втомлено опустилися на землю, їхні обличчя були сповнені болю і страждань.
  Король запропонував їм поїхати до палацу разом із принцесою, надавши їм захист і відпочинок. Але вони відмовились. Вівьєн лише похитав головою.
— Я заберу Меліссу до себе, поки вона не прийде до тями після всього цього, — промовив він, обіймаючи її.
   Король мовчки кивнув, розуміючи, що їм потрібен час, щоб оговтатися. Але він знав: все буде добре. Можливо, не сьогодні, і не зараз, але обов'язково буде. Проте для кожного з них цей шлях до спокою і зцілення буде різним.
   Джулієт ще довго стоятиме в цій темряві, заглиблена в себе. Вона не зможе одразу відкрити серце, навіть перед тими, хто її любить.