15: Тільки не Роби Цього

   Ніч огорнула замок густою тишею, і лише мерехтливі вогники факелів на стінах час від часу створювали ледь помітні тіні. Замок здавався застиглим у своїй безтурботності, але в одному з його куточків двоє дівчат збиралися порушити цю тишу.
   Ебігейл тихо постукала у двері покоїв принцеси Джулієт і, не чекаючи відповіді, обережно ввійшла. Темрява кімнати здавалася м’якою, та в повітрі відчувалася нервова напруга. Принцеса сиділа біля вікна, дивлячись у нічне небо. Її очі блищали від хвилювання, та водночас від страху.
— Джулі, ти ще не спиш? — запитала графиня, закриваючи за собою двері. Вона не могла не помітити, як нервово виглядала її подруга.
— Ні, — дівчина відвела погляд від зірок, — Я настільки нервую, що навіть не відчуваю втоми. Мені здається, що серце готове вирватися з грудей.
   Ебігейл підійшла ближче, її очі м'яко світилися в півтінях кімнати, але на обличчі майнув легкий усміх.
— Ох, хотіла б я бути закоханою, як ти, — промовила вона, її голос видав тонку нотку суму.
   Джулієт підвела очі і уважно подивилася на неї. Вона вже давно помічала зміну в її поведінці.
— Так і ти закохана. Я все бачу... — тихо відповіла вона, і в її голосі було щось більше, ніж просто спостереження. Це було розуміння, навіть певна підтримка.
— Джулієт... — вона тихо звернулася до неї, ніби прохала не говорити далі.
— Не хвилюйся, я нікому не скажу, — принцеса усміхнулася, намагаючись підбадьорити подругу.
— Дякую.
   Однак, їх розмова не могла тривати довго — обидві знали, для чого вони тут.
— А тепер, давай втілимо наш план! — голос Ебігейл став більш рішучим, коли вона згадала, що її візит мав важливу мету.
— Чудово! — відповіла Джулієт, вона знову відчула, як її серце починає пришвидшуватися від однієї лише думки про Домініка.
   Дві подруги, мов привиди, прослизнули з покоїв, тихо рушивши довгими коридорами палацу. Кожен крок лунав надто голосно у їхніх вухах, хоча насправді лише тихий шелест одягу порушував нічну тишу. У повітрі відчувалася невидима напруга, яка об'єднувала їх в цій невеличкій авантюрі.
   Серце Джулієт билося так сильно, що вона ледь стримувала дихання. Кожен крок здавався все важчим, але водночас хвилювання змушувало її рухатися вперед. Вона не знала, що чекає на неї, коли вона прийде до Домініка, але відчуття того, що скоро вона знову його побачить, переповнювало її радістю та страхом водночас. Її думки крутились лише навколо нього.
   Ебігейл кидала короткі погляди на принцесу, бачачи, як її подруга змінюється з кожним кроком ближче до мети. В її очах горів той вогонь, який можна було побачити лише у закоханих. Але водночас Ебігейл відчувала легке занепокоєння. Вона знала, що ці почуття можуть нести з собою не лише радість, але й розчарування.
— Ти впевнена? — тихо запитала вона, зупинившись на мить.
— Так, — прошепотіла Джулієт, не відводячи очей від темного коридору попереду, її голос звучав злегка тремтливо, але впевнено.
— Добре, тоді вперед.
   Темрява ночі здавалася живою, вона огортала замок густим покривалом, ніби приховуючи всі таємниці, що приховувалися за його стінами. Кроки двох дівчат лунали в пустих коридорах тихо, але кожен звук, здавалося, відбивався луною, перетворюючись на несподівану музику, що зростала в тиші.
— Поки що — все добре, — прошепотіла Ебігейл, зупинившись біля чергового закутка. — Я не думаю, що нас хтось помітив.
— Так! Це так хвилююче! Я ніколи не ходила коридорами посеред ночі.
— Усе буває вперше. Я тільки сподіваюся, що ми не зіткнемося з твоїм батьком.
— Ти ж казала, що всі сплять! — нервовий тон Джулієт майже відразу змінив її настрій. Раптом усі ці пригоди перестали здаватися їй такими романтичними, якими були на початку.
— Ну... Я не можу точно сказати, чи сплять вони.
— Це вже не смішно, — принцеса притисла руку до грудей, відчуваючи, як її дихання стає частішим. — А якщо нас хто-небудь побачить? Ми навіть не придумали, що ми скажемо.
— Ми можемо вирішити це зараз, — спокійно відповіла графиня, намагаючись розрядити ситуацію. — Яку відмовку придумаємо?
— Я не вмію брехати!
— Ти навчишся цього, щойно тебе попросять пояснити, чому ти відвідуєш Домініка посеред ночі.
   Джулієт на мить задумалась, на її обличчі відобразилася тривога.
— Я вже подумую про те, щоб повернутися назад... — прошепотіла вона.
   Ебігейл рішуче поклала руку їй на плече.
— Не хвилюйся, я придумаю що-небудь. Ходімо. Нам не можна тут довго залишатися.
   Здавалося, що з кожним їхнім кроком ніч стає глибшою та таємничішою. Повітря густіло від напруги, а звуки коридорів ставали все більш лякаючими. Вони швидко йшли вперед, намагаючись не затримуватися на одному місці, але їхні нерви були на межі.
   І тут, за декілька хвилин, тишу порушив звук кроків. Дівчата обмінялися тривожними поглядами, у грудях Джулієт раптом все похололо.
— Джулі, нам потрібно йти звідси... — Ебігейл сказала майже пошепки, її голос видавав явний страх.
— Швидше, Ебі, давай повернемо праворуч! — вона схопила подругу за руку і підштовхнула її в бік. Їхні тіла ніби злилися зі стіною, коли вони швидко притислися до неї.
   Серце Джулієт билося настільки сильно, що, здавалося, його удари луною відбивалися у всіх коридорах. Кроки вартового стали все ближчими. Дівчата затамували подих, мов привиди, приховані в тінях. І лише коли кроки стихли і віддалилися, вони наважилися видихнути.
— Думаю, тепер коридор вільний, і ми можемо повернутися.
— Давай я перевірю, — Ебігейл обережно висунула голову за ріг, щоб упевнитися, що вартовий пішов. — Добре... Ми вислизнули! — усміхнулася вона, намагаючись підбадьорити подругу.
— Ти впевнена?
— Так, у нас немає часу на сумніви. — графиня хитнула головою, і вони швидко рушили далі.
   Їхній страх, що нагромаджувався, мов хвиля, раптово зник, коли дівчата знову почали йти швидше. Серце Джулієт забилося у грудях ще сильніше, коли вона відчула, що момент зустрічі з Домініком стає ближчим. У її голові хаотично крутилися думки, переповнені емоціями та очікуванням.
   Однак, їхні мрії розбилися в одну мить, коли за поворотом вони несподівано зіткнулися з самим королем Вільгельмом. Його велична постать виринула з темряви, і в наступну мить настала моторошна тиша. Важко було сказати, хто з них більше злякався.
— Джулієт! Що ти тут робиш? — голос короля, хоч і не був різким, але відчутно пронизав повітря.
— Батьку, я...
   Ебігейл швидко взяла ситуацію під контроль.
— Ваша Величносте, Джулієт погано себе почувала, — вона збрехала з незвичною легкістю, хоч її серце шалено билося, — І ми хотіли...
   Але король, здається, навіть не слухав. Він лише поблажливо похитав головою і вимовив з доброзичливою байдужістю:
— Моя люба, якщо ти погано почуваєшся, негайно повертайся до своїх покоїв. Швидко... Швидко...
   Король відвернувся і пішов своєю дорогою, не давши дівчатам шанс на відповідь. Їхні серця ще довго калатали від страху, коли вони, обмінявшись поглядами, нарешті зітхнули з полегшенням. Ебігейл та Джулієт знизали плечима, не в змозі знайти слова, аби пояснити своє полегшення. Ще кілька хвилин вони простояли на місці, перш ніж продовжили свій шлях у мовчанні.
   Нарешті вони досягли дверей, що вели до покоїв Домініка. Принцеса відчула, як ноги починають підкошуватися, але тепер відчуття хвилювання знову охопило її. Вони тихо увійшли в кімнату і побачили його. Домінік спав, його дихання було рівним, а обличчя — спокійним.
   Джулієт застигла, її серце було наповнене коханням та страхом водночас. Вона повернулася до Ебігейл і прошепотіла:
— Дякую, Ебі. Ти можеш йти.
   Коли подруга тихо зачинила за собою двері, Джулієт залишилася сама у темній кімнаті, в якій єдиним джерелом світла була слабка свічка, що мерехтіла на столику біля ліжка. Її серце шалено калатало, а кожен вдих здавався важчим, ніж попередній. Ця ніч була одночасно такою хвилюючою і страшною. Вона завжди мріяла про цей момент, але тепер, коли вона тут, її охоплював страх. Вона боялася не лише бути спійманою, а й того, що її емоції видадуть її.