14: Турнір

Зимове сонце яскраво світило на лицарському полі, відбиваючись від снігу та блискучих обладунків учасників, сліплячи очі всім, хто зібрався на цей урочистий турнір. Промені грали на сталевій поверхні зброї та шоломів, створюючи навколо Домініка особливу ауру. Він стояв гордо, як і личить справжньому лицареві, відчуваючи, як незрозумілі погляди глядачів змінюються на здивування. Спершу трибуни зустріли його появу недовірливим шепотом і стриманими вигуками, але згодом це перетворилося на гучні оплески. Люди почали вставати зі своїх місць, щоб вітати рішення короля Вільгельма вшанувати Домініка лицарським титулом і надати йому право змагатися на турнірі.
   На трибунах, Джулієт не могла відірвати погляду від поля. Те, що сталося, було для неї повною несподіванкою. Вона повернулася до Ебігейл, і, не приховуючи свого хвилювання промовила:
— Ебігейл! Я не можу повірити в те, що я тільки-но побачила! Це неймовірно! — у її голосі звучала така щира радість, що її кришталевий сміх, як дзвін дзвіночків, розлився навколо. Цей сміх був такий чистий і легкий, що здавалося, ніби він торкнувся кожної гілочки дерева, що оточували поле.
   Ебігейл теж була вражена. Її очі світилися подивом і радістю, але вона зберігала певний спокій. Вона подивилася на свою подругу і, ледь стримуючи усмішку, відповіла:
— Я теж вражена не менше, ніж ти! Але, як бачиш, доля виявилася на його боці. Можливо, нам треба вірити в те, що він зможе перемогти, а тоді... — її голос набув загадкової інтонації, а погляд ледь пом'якшився, натякаючи на щось більше, ніж просто перемогу в турнірі.
   Принцеса відчула, як її серце стукотить ще сильніше. Вона нахилилася ближче до графині, трохи приглушивши голос, ніби боячись, що хтось почує її найпотаємніші думки:
— Невже ти справді думаєш, що батько дозволить йому боротися за мою руку та серце? — її голос знизився до шепоту, і в очах з'явилося тривожне очікування.
— Принцесо, якщо Домінік бере участь у турнірі, то це означає, що король Вільгельм схвалює його. Інакше навіщо було б дозволяти йому виступати під королівським знаменням? Можливо, він вже бачить у ньому кандидата на твоє серце.
   Джулієт нічого не відповіла, але її думки вирували, наче зимова буря. Вона дивилася на поле бою, сповнена надії і водночас страху. Чи справді це могло стати початком нового життя для неї і Домініка? Чи дозволить доля їм бути разом?
   Принцеса спостерігала за кожним рухом юнака, що готувався до майбутніх змагань. Її серце билося в унісон із його кроками, а кожен новий момент наближав її до мрії. Вона сподівалася, що цей турнір стане для нього шансом довести свою силу, честь та кохання. І, можливо, саме сьогодні зірки усміхнуться їм, і король Вільгельм визнає Домініка гідним не лише лицарського титулу, але й її руки.
   Коли шум на трибунах поступово стих, і глядачі повернулися на свої місця, звук фанфар знову прорізав повітря, оголошуючи початок першого поєдинку. Напруга в повітрі була відчутна, ніби сама природа завмерла в очікуванні сутички. Два лицарі, виблискуючи в обладунках, вийшли на протилежні кінці арени. Вони мовчки підняли зброю, нахилили списи в бойову позицію і, готуючись до атаки, чекали на сигнал. Глядачі, затамувавши подих, спостерігали за їхніми діями, але щось пішло не так. Один із лицарів не стояв на своєму місці.
   Тиша почала ставати ще більш напруженою. Здавалося, всі присутні відчували незвичність цього моменту. Раптом Леонард, генерал королівства, виступив уперед, чим порушив звичний хід турніру. Його голос, спокійний і впевнений, розрізав тишу, мов гострий меч.
— Ваша Величність... Дозвольте мені висловитися відкрито, — звернувся він до короля, дивлячись прямо на нього.
— Леонарде! Чому ти не в своєму таборі і не готуєшся до поєдинку? — промовив король Вільгельм, здивований, але зберігаючи свою королівську гідність. — Це турнір, а не місце для промов!
— Мені не потрібно готуватися, Ваша Величність. Я готуюся все життя, — сказав він, його слова пронизували глядачів, наче спис. Його впевненість була незламною, гордість виблискувала в кожному жесті. Він вважав себе нездоланним, і ця самовпевненість явно дратувала багатьох, але ніхто не наважувався озвучити свої думки вголос. Окрім однієї людини.
   Ебігейл, яка сиділа ззаду принцеси Джулієт, не стрималася. Тихий сміх, ледве помітний для інших, вирвався з її вуст. Вона ледь стримувалася, щоб не засміятися голосніше. Її сміх був таким легким та природним, але в ньому відчувалася насмішка, іронія, яку вона навіть не намагалася приховати.
   Сміх дівчини пролетів над трибунами, здаючись майже невловимим для всіх, окрім одного. Леонард миттєво обернувся, його погляд швидко відшукав Ебігейл серед глядачів. Їхні очі зустрілися — його суворі, сапфірові, палючі, повні гніву, і її — холодні, золотисто-топазові, що блищали презирством. Це був виклик. І він це зрозумів.
   Ебігейл, бачачи його реакцію, не відвела погляду. Її губи ледь вигнулись у посмішці — самовпевненій, трохи зухвалій, яка прямо говорила: "Ти завжди будеш нижче за мене". Це не було сказано вголос, але кожен рух, кожен вираз її обличчя кричав про це.
   Леонард відчував, як його гнів розпалюється всередині, але він не міг дозволити собі втратити контроль, особливо перед усіма цими людьми. Він добре розумів, що його слабкість — це його гордість. І саме на цю слабкість так хитро тиснула Ебігейл. Вона знала, як боляче його ранить її презирство, і насолоджувалася цим.
— (Ти думаєш, що виграла, графине?) — його погляд, хоч і мовчазний, промовляв чіткіше за будь-які слова. — (Але цей бій ще не закінчений.)
   Дівчина лише підняла одну брову, мовби кидаючи йому новий виклик. Її серце не билося швидше, вона не відчувала страху чи занепокоєння — лише холодну впевненість, що Леонард ніколи не зможе піднятися вище за неї.
   А тим часом Джулієт спостерігала за всім, відчуваючи, як напруга між двома сильними особистостями виростає на її очах. Її серце було неспокійним, але не через Леонарда, а через Домініка. Вона чекала на його битву, і їй здавалося, що цей день може змінити все.
— Добре, мені подобається твоя впевненість, — сказав король, схиливши голову, ніби заохочуючи продовжити. Леонард на мить затримав погляд на Вільгельмі, його вираз обличчя залишався стриманим, але щось у його очах підказувало, що він намагався приховати напруження. — Однак, — продовжив Вільгельм, — Іноді удача визначає результат поєдинку. Що ти хотів мені сказати?
— Ваша Величність, гадаю, буде нечесно, якщо я битимуся з кимось, хто значно слабший за мене.
   У повітрі завмерла тиша, яку порушив голос короля Рафаеля, що сидів поруч із принцесою Джулієт. Його брови піднялися в здивуванні, і голос звучав із помітною зацікавленістю.
— Кого ти маєш на увазі, Леонарде?
— Домініка. У нього може бути законне право на участь у турнірі, але в нього немає жодного досвіду, — відповів він, його голос був спокійний, однак кожне слово звучало як виклик.
   В його серці вже кипіла неприхована ворожість до колишнього дворецького, якого він вважав не гідним стояти з ним на одному полі бою. Для Леонарда це було не просто питання перемоги — це була його гордість, яка стояла під загрозою. Він не міг дозволити, щоб хтось, хто був нижчим за рангом, нехай навіть з благословення короля, з'явився на полі як його суперник.
   Ця жорстка тиша тривала лише мить, перш ніж її прорвав саркастичний голос Ебігейл, що досі спостерігала за Леонардом із неприхованим задоволенням.
— Або хтось просто боїться, що його переможе колишній дворецький, — в її голосі не було страху чи сумнівів, лише отруйна іронія, що вдарила Леонарда сильніше, ніж будь-який фізичний удар.
   Генерал напружено витримав погляд Ебігейл, хоча його обличчя залишалося зовні незворушним, кожен м'яз напружився від цього відкритого виклику. Його очі, темні, як грозові хмари, не відривалися від неї, але він знову стримався. Він мав тримати обличчя перед королем, не втрачаючи контролю над своїми емоціями, хоча в його грудях все палало.
   Ебігейл, у свою чергу, лише злегка посміхнулася, спостерігаючи, як вогонь гордості й образи горів у Леонарді. Вона знала, що кожне її слово дошкуляло йому, і насолоджувалася кожною миттю цього протистояння. Її очі світилися самовпевненістю, мовби говорили: «Ти можеш приховувати свої емоції від інших, але не від мене».
   Джулієт різко повернула голову в бік Леонарда, її очі блищали від обурення. Вона більше не могла стримувати своїх емоцій, адже відчувала, що Леонард своїми словами намагався не тільки принизити Домініка, але й кинути виклик їй.
— Леонарде, — її голос прозвучав різко, але з якоюсь королівською гідністю, — Спочатку ти маєш побачити, як він бореться, а потім судити його!
   Слова принцеси були як ляпас для генерала. Його обличчя, раніше без емоційне, змінилося. Тонкі складки на чолі показували, що всередині він кипить від люті, але в той же час він не міг дозволити собі втратити контроль перед королем.
— Принцесо Джулієт, — пролунав м'який голос із трибун. Це була принцеса Валері, що сиділа поруч, її погляд був спрямований на неї, але в ньому було більше ніж просто спостереження. — Можливо, генерал має рацію.
   Джулієт на мить застигла, поглянувши на Валері. Її слова прозвучали ніжно, але водночас в них був прихований підтекст, ніби вона намагалася підтримати Леонарда не лише через його досвід, а й через їхні давні зв'язки.
— Дякую за підтримку, принцесо Валері, — промовив Леонард, його голос звучав трохи самовдоволено, хоча на обличчі залишалася маска спокою.
   Однак Джулієт не здавалася. Її серце билося так сильно, що їй здавалося, ніби всі навколо могли це чути. Вона не могла дозволити, щоб хтось сумнівався в Домініку, адже, навіть якщо він не був лицарем за званням, у нього була душа справжнього воїна.
   Король Вільгельм, відчувши напругу в повітрі, вирішив втрутитися.
— Ми можемо одразу ж перевірити, чи вірні твої припущення, — спокійно сказав він, киваючи головою в бік поля бою. Його слова прозвучали як вирок, ніби турнір мав вирішити долі всіх присутніх тут.
   Домінік стояв на іншому боці поля, готуючись до свого першого поєдинку. Його серце билося рівномірно, але в душі панував хаос. Він знав, що цей бій — це не просто випробування для нього, але й можливість показати всім, що він не просто слуга. Він бачив перед собою противника, молодого лицаря, що сидів на коні, готового кинутися в бій, і розумів, що всі погляди зараз прикуті до нього.
— Цей бій вирішить, хто буде моїм супротивником, — з ноткою переваги в голосі промовив Леонард, стоячи поруч із королем, ніби вже передчуваючи результат. — Боюся, що результат цілком очевидний...
   Його слова були наповнені впевненістю, але в цей момент, як завжди, прозвучав голос Ебігейл. Вона сиділа з легкою усмішкою на вустах, її топазові очі дивилися на генерала, як на дитину, що грається в дорослі ігри.
— Я б із радістю уклала з тобою парі, але боюся, що ти програєш.
   Леонард міцно стиснув кулаки, але знову намагався не реагувати на її провокації. Він знав, що вона навмисно намагається його вивести з рівноваги, і не хотів давати їй такої радості.
   Тим часом глядачі на трибунах затихли, і здавалося, що весь світ завмер у передчутті початку битви.
— Почалося! — вигукнула королева Жозефіна, її очі горіли захопленням, коли вона спостерігала за двома воїнами, що готувалися до бою.
   Джулієт затамувала подих, її погляд був спрямований на Домініка. У цей момент вона майже фізично відчула його хвилювання, хоча зовні він здавався спокійним. В її серці звучав безмовний заклик.
— (У тебе все вийде, Домініку!)
   Вона стиснула руки, ніби намагалася передати йому частину своєї сили, а її серце не зупинялося молитися за його перемогу.