13: Джулієт Флор-Лейбніц

Сонце стояло високо в небі, розсіюючи свої промені на блискучий сніг, що покривав землю навколо палацу. Усюди панувала тиша, яка різко контрастувала з недавньою метушнею в тронній залі, де щойно завершилося важливе оголошення короля Вільгельма. Натовп розійшовся, і тепер зала була порожньою. Лише кілька відлунь від кроків все ще лунали в коридорах.
   Домінік, знервований та розгублений, вийшов з тронної зали на ватних ногах, сподіваючись знайти спокій у холі палацу. Він вирішив зачекати на Джулієт, хоча не міг чітко пояснити собі, навіщо це робить. Його думки перепліталися в хаосі, одна за одною виринаючи в голові, але жодна з них не могла скласти цілісної картини того, що щойно сталося.
— (Король дозволив мені брати участь у турнірі? Це насправді сталося?) — думав він, але це здавалося нереальним. 
   Юнак намагався усвідомити всю важливість цього моменту, але замість цього лише відчував, як його тіло наливається важкістю. Що йому тепер робити? Він, звичайний шпигун, якому треба було залишатися в тіні, тепер опинився в центрі подій, яких так прагнув уникнути. Його руки мимоволі торкнулися холодної кам’яної стіни, на яку він сперся, намагаючись знайти якусь точку опори в цьому вирі думок і почуттів.
   Поки він стояв, намагаючись зібрати думки докупи, повз нього пройшла принцеса Валері. Вона легко ковзнула по коридору, її сукня легенько шелестіла об підлогу, коли вона наближалася до нього. Домінік майже не помітив її наближення, настільки був занурений у свої думки. Але коли він підвів голову, їхні погляди зустрілися.
— Принцесо Валері! — вигукнув хлопець, схиляючи голову перед нею.
— Домініку... — тихо відповіла принцеса, опустивши свій погляд на підлогу, немов не могла зустрітися з його очима.
   Йому було ніяково дивитися на неї після того, що сталося між ними. Той момент, коли все вийшло з-під контролю. Він нервово оглянувся навколо, боячись, що принцеса Джулієт може побачити їх разом. Його серце билося швидше від страху бути викритим і від власного нерозуміння, як поводитися в цій ситуації.
— Ви щось хотіли?... — запитав він, намагаючись повернути ситуацію в буденне русло.
— Я... Домініку... — Валері зупинилася на мить, мовби збиралася з думками. — Я хотіла поговорити з тобою... Про той день... Про поцілунок...
   Вона намагалася знайти правильні слова, але їх не було. Всі можливі варіанти здавалися їй неправильними або недостатньо сильними, щоб виразити її справжні почуття. Домінік не витримав і різко схопив її за плечі змусивши подивитися йому в очі.
— Принцесо... Я, чесно не хотів, щоб ви надумали собі чогось, що неможливо... Мені шкода, що я використав вас. Мені дуже соромно, — він усвідомлював, що їхня зустріч була лише миттю слабкості, яка не повинна була статися.
   Валері почала тремтіти. Її очі наповнилися слізьми, і вона, не стримуючи їх більше, дозволила їм вільно стекти по її щоках. 
— Але я... — її голос здригнувся від емоцій, і вона ледь вимовила ці слова. — Я справді закохана...
— Вибачте, я не можу вам відповісти взаємністю, — його слова були різкі, як холодний вітер, але він знав, що так потрібно.
— Я розумію... — промовила вона, але її голос майже зник у порожнечі.
   Домінік, відчуваючи, як його пальці тремтять після відпускання плечей дівчини, зробив крок назад, намагаючись віднайти внутрішній спокій. Валері, не бажаючи більше залишатися в його присутності, різко розвернулася і рушила у напрямку своїх покоїв. Її кроки лунали глухо, мов удари серця, що стискається від болю. Хлопець стояв на місці, відчуваючи себе спустошеним, коли раптом з тронної зали з’явилися Джулієт та Ебігейл.
— Якась вона засмучена, — тихо зауважила графиня, уважно проводжаючи поглядом фігуру Валері. Її очі блищали від цікавості та здогадок.
— Дійсно, — відповіла принцеса, задумливо оглядаючи подругу, немов намагаючись знайти відповіді у виразі її обличчя. — Цікаво, що ж трапилося?
— О, а там Домінік! — Ебігейл раптово вигукнула, вказуючи пальцем у сторону юнака, що стояв біля стіни, втупившись у підлогу.
   Джулієт миттєво обернулася, її погляд зупинився на ньому, і в її очах блиснула тривога змішана з теплом. Вона завжди відчувала до нього особливу прихильність, і кожного разу, коли бачила його, її серце починало битися частіше.
— Ходімо до нього, — запропонувала вона, і вони разом наблизилися до Домініка, який, помітивши їхній підхід, знову відчув, як його серце стискається від суперечливих почуттів.
— Міледі, графине... — промовив він, ввічливо вклоняючись. Його голос був м'яким, але в ньому чулась легка втома. — А я якраз чекав на вас, — додав він, зупинивши свій погляд на Джулієт, і її очі мимоволі засяяли.
— Домініку! Ти не уявляєш, як я рада за тебе! — радісно вигукнула дівчина, і не стримуючи себе, кинулася до нього й міцно обійняла. Її руки, обвивши його шию, принесли йому незвичайне тепло, яке він не міг порівняти з жодним іншим відчуттям. — Це ж такий шанс для тебе! — продовжила вона, відчуваючи, як його серце б'ється в унісон з її власним.
   Домінік стояв нерухомо, вражений її близькістю, намагаючись зосередитися і не здавати своїх справжніх почуттів. Він знав, що це більше, ніж він заслуговує. Її обійми були чимось, що він ніколи не забуде, але також чимось, чого він ніколи не міг дозволити собі хотіти.
   Ебігейл, яка спостерігала за ними з деяким подивом, вирішила нагадати їм про свою присутність. Вона делікатно відкашлялася, що привернуло їхню увагу і змусило Джулієт злегка відсторонитися від парубка.
— Якщо ви так хочете побути наодинці, то вже б зачекали, поки я піду, — прокоментувала графиня та усміхнулась.
— Не вигадуй, Ебі! — принцеса трохи зніяковіла і відійшла на крок назад, ніби боячись, що хтось може неправильно зрозуміти її дії.
   Домінік, спостерігаючи за нею, відчував, як його власні емоції стали занадто сильними, щоб їх контролювати. Але він залишався зовні спокійним, його серце було приховане за маскою ввічливості та обов’язку. Він знав, що ці моменти щастя — скоро минущі, і незабаром все повернеться до жорсткої реальності.
— Ось ви де, — невідомий голос пролунав несподівано, і вони миттєво обернулися. 
   З легкою усмішкою, впевненим поглядом і кроком, що відлунював у коридорі, Чарльз наближався до них, випромінюючи невимушену впевненість. Коли він нарешті підійшов, то ніжно при обняв за плечі свою сестру, ніби захищаючи її від невидимих небезпек.
— Тож, я можу тебе привітати, Домініку. Навіть я не очікував, що батько прийме таке рішення.
— Так, Ваша Високість, — відповів він, намагаючись триматися рівно і впевнено.
   Чарльз злегка нахилив голову, уважно вдивляючись у його обличчя. Його погляд був проникливим, як у того, хто звик читати думки інших без слів.
— Ти не виглядаєш задоволеним своїм новим становищем.
— Це просто... несподівано, — пробурмотів Домінік, намагаючись знайти правильні слова, хоча його розум крутився на місці, немов у лещатах.
— Несподіванки бувають різні, — сказав принц, тепер уже відверто усміхаючись. — Іноді саме вони відкривають перед нами нові можливості. Тобі варто скористатися цим шансом.
— Можливо, ви маєте рацію.
— В будь-якому разі, — додав він, після короткої паузи. — Я надіюсь, що ти хоча б не помреш на турнірі.
— Брате! — обурилася Джулієт. — Як ти можеш таке казати?!
   Чарльз лише розсміявся, не звертаючи уваги на її гнів. Його сміх був заразливим, і на мить у повітрі зависла легкість.
— Вибач, сестричко. Я не зміг стриматися.
— Ти як завжди... — принцеса зітхнула.
— Ну, тут уже нічого не зробиш, — додав принц безтурботно, немов усе було вирішено, і на обличчі знову засяяла та сама усмішка, яка надавала йому невимушеного шарму.
— До речі... — вона раптом здивовано оглянулася, ніби щось згадала, і запитала, трохи тривожно. — Я не бачу Густава. Він не з тобою?
   Це питання, хоча і звучало просто, викликало несподівану напругу в обличчі Чарльза. Він трохи затримав дихання, намагаючись зібратися з думками. Джулієт завжди могла відчути, коли він щось приховував.
— Ні... — коротко відповів він, не наважуючись дивитися їй в очі. Його погляд раптово став відчуженим, ніби він поринув у власні думки.
   Спогади про Густава болісно нависли над його розумом. Всі думки про недавній їхній поцілунок, що вперто не покидав його свідомість, змушували його відчувати змішані почуття — від болю до бажання. 
   І принц навіть не підозрював, що той, хто заполонив його думки, зараз стояв на відстані, прихований тінню арок у сусідньому коридорі. Густав спостерігав за ними, його погляд був непроникним, а серце — важким, як камінь.
   Його душу розривали на частини суперечливі почуття. З одного боку, він відчував непереборне бажання кинутися до Чарльза, доторкнутися до його руки і сказати те, що вже давно пульсувало в його серці. З іншого боку, страх перед можливими наслідками та важкістю цього кроку стримували його від будь-яких дій.
— (Мені потрібно поговорити з принцом... Але на одинці.) — лицар знав, що йому для цього потрібно зробити.