12: Оголошення Турніру

Ранок був на диво ясним. Сонце піднялося над горизонтом, його промені золотисто осяювали зимовий пейзаж. Сніг на землі та деревах блищав, мов розсипи діамантів, а небо відображало холодну блакить, здавалося, майже безмежну і недосяжну у своїй чистоті.
   У своїх покоях, занурена в мелодію, Джулієт сиділа за арфою. Її тонкі пальці ніжно перебирали струни, витягаючи з них сумні, меланхолійні звуки. Кожна нота відлунювала в її серці, наче пульсація власного болю. Сумна мелодія перепліталася з не менш сумними словами пісні, що лилися з її вуст. Вони були віддзеркаленням її глибокого внутрішнього смутку.
— Серед зими, де тиша спить,
Я гублюся в самоті.
Сніг на душі, як холод вітру,
Ні кохання, ні надій...
   Думки безупинно поверталися до вчорашньої розмови з батьком. Його слова були мов удар, від якого важко оговтатися. Вони й досі відлунювали в її голові, перетворюючись на шепіт невідворотної долі. Вона, не була в змозі повірити, що їй доведеться прийняти такі ж обмеження, як і її брату. Вийти заміж заради політичного розрахунку, а не по коханню? Невже її життя, її мрії, її почуття не мають значення?
— Чому серце так болить,
Чому сльози не мовчать?
Я шукала світло в темряві,
Але знову залишилась одна.
   Арфа, здавалося, плакала разом із нею, кожна нота наповнювала кімнату невимовною тугою. Джулієт знала, що, як і її брат Чарльз, вона буде змушена виконати свій обов’язок перед королівством. Але думка про те, що її чекає такий самий шлях, такий самий нещасний шлюб без кохання, викликала в неї відчуття глибокої несправедливості. Її серце тягнулося до справжнього, щирого кохання, до того, що могло б бути. Але реальність, яку їй готували, залишала їй лише холодні стіни обов’язку та традицій.
   Принцеса сиділа за інструментом, пальці мимоволі стиснули струни, наче вони могли втішити її біль. Важке питання, яке не давало їй спокою, дзвеніло у голові, ніби ці струни, і вона не могла знайти відповіді: 
— (Що ж мені робити?) — її думки змішались у тривожному вихорі, коли двері покоїв раптом відчинилися.
— Міледі, не стискайте струни так сильно, вам боляче, — м'яко промовив Домінік, наближаючись до неї. Він став поруч і обережно розтиснув її пальці, ніжно потираючи їх своїми руками, як би намагаючись зняти напругу не тільки з її рук, але і з її серця.
   Його дотик був лагідним, турботливим, але водночас приносив новий біль — біль усвідомлення того, що його турбота була лише частиною його обов'язку, а не вираженням справжнього почуття. 
— Чому все йде не так, як треба? — з болем у голосі запитала вона, не відриваючи погляду від струн.
— Вас це ніколи не зупиняло. Ви досить сильна, щоб впоратися з цим самотужки, — він намагався підбадьорити принцесу, хоча в глибині душі він розумів, що його слова звучали порожньо.
— Хіба я одна? — запитала вона, поглянувши на нього. Її очі виблискували від сліз, але дівчина швидко опустила погляд, наче соромлячись своїх почуттів. — (Ох... Точно. Він поряд зовсім не через кохання до мене...) Вибач... Захищати мене — твоя робота. Це все, що мені потрібно, — сказала вона, намагаючись змиритися з реальністю, приховуючи свої справжні почуття під маскою холодної впевненості.
   Домінік почув ці слова і відчув, як вони вдарили його по серцю, наче лезо. Він знав, що таке ставлення було його провиною, що він сам створив цю дистанцію між ними. Він хотів сказати щось, щоб змінити ситуацію, але слова застрягли в горлі.
— Гей... — спробував було він, але не знайшов потрібних слів.
— Я спробую... Не покладатись на тебе занадто сильно, — прошепотіла Джулієт, і її голос зламався від сліз. Вона раптом підвелася, намагаючись втекти від цієї болючої розмови, але хлопець встиг зупинити її.
— Міледі! Послухайте... — сказав він, хапаючи її за руку, але одразу відпустив, коли відчув, що завдав їй болю. Дівчина відразу вибігла зі своїх покоїв хлопнувши дверима. — (Навіщо я так тисну на неї? Адже я не хочу покидати її... І не хочу, щоб вона покинула мене. Я намагався замкнути ці почуття на замок... Як же нерозумно... Але чи маю я право кохати принцесу?) Особливо коли все моє життя — це брехня...
   Домінік стояв посеред кімнати, відчуваючи, як його серце стискається від болю та безвиході. Він вже зізнався сам собі, що закоханий у Джулієт, але зізнатися їй у цьому було так само неможливо, як зупинити час. Його почуття були як гострий меч, що водночас приносив радість і муку. Йому здавалося, що це кохання приречене, як корабель, що пливе у бурю без керма та вітрил.
   Вчорашні слова короля Вільгельма досі відлунювали у його голові, "Я хотів би знайти юнака, гідного твоєї руки.", "Ми живемо у світі, де необхідно дотримуватися певних традицій." Всі ці плани ніби ставили його кохання у рамки, визначали йому місце не поряд із принцесою, а десь далеко, де він мав би бути лише безпристрасним спостерігачем. Але як можна залишатися байдужим, коли кохання зжирає тебе зсередини, коли кожна мить поруч із нею викликає біль від того, що не можеш сказати правду?
— Я не можу їй зізнатися.
   Його обов'язок перед Покровителем, був чітким і незаперечним. Він присягнув на вірність, і ця присяга в'язала його сильніше, ніж будь-які ланцюги. Але ж серце не піддається наказам. Воно не слухає логіки та розуму. Серце продовжувало битись тільки за неї, і він не міг цього контролювати.
   Як же зізнатися їй у своїх почуттях, коли тінь смерті нависає над їхнім майбутнім? Від думки, що йому доведеться виконати наказ — позбавити життя ту, кого він кохає, — його охоплював страх та ненависть до самого себе. Як він може жити з цим? Як можна вбити ту, чия усмішка робить його світ яскравішим, а чиї очі — його надією?
   Сила його кохання боролася з обов'язком. Кожен день, кожна мить поруч із нею стає для нього нестерпним випробуванням. Відчай охоплював його, коли він усвідомлював, що не зможе відмовитися від цього наказу. Він стояв у центрі кімнати, погляд спрямований у порожнечу, наче намагався знайти відповідь у власних думках.
— Я мушу вибрати між коханням та обов'язком. І як я це зроблю?
   Його руки безсило звисли, серце билося у грудях з такою силою, ніби намагалося вирватися з цієї клітки, що перетворилася на пастку. Домінік усвідомлював, що кожен його крок наближає той момент, коли йому доведеться зробити вибір. І цей вибір може стати найстрашнішим у його житті.
   Він знав, що не може залишитися осторонь, але й не міг підняти руку на ту, кого кохав більше за власне життя. Тому він стояв, замкнутий у своєму внутрішньому хаосі, не в змозі знайти вихід, не знаючи, що робити далі. Він був полонений своїх почуттів і обов'язку, і не бачив, як цей жахливий конфлікт можна вирішити.