11: Домінік Делгліш

Ранок наступного дня виявився таким же похмурим, як і настрій Домініка. Небо, здавалося, злилося з землею в єдине сіре полотно, закрите товстим шаром важких хмар. Через вікна пробивалися тіні холодного вітру, що лютував над зимовим пейзажем, а сніг, що безперервно падав з неба, лише підкреслював загальну холодність та безнадію цього ранку.
   Хлопець сидів на краю ліжка, втупившись у підлогу. Його розум був переповнений тривожними думками про те, чому він поцілував Джулієт. Недосип і напруга, які він не зміг уникнути, зробили свою справу: темні кола під очима говорили про його безсонну ніч та внутрішню боротьбу.
   Його обличчя було бліде, з відбитками втоми, і він відчував, як серце стискається від простого розуміння, що йому доведеться дивитися Джулієт в очі після всього, що трапилося. У пам'яті досі крутилися образи вчорашньої ночі: її здивований погляд, холодний поцілунок і розрив між ними. Йому хотілося стерти з пам'яті всі ці події, наче їх і не було, але вони відмовлялися залишати його розум.
— Невже я закохався в неї? — розуміння почало приходити до нього, але внутрішній голос говорив йому зовсім інше.
"Не закохуйся в Джулієт, тому що вона справжня, ти подібних їй ніколи не зустрічав. Її чесність і здатність не приховувати хто вона насправді, буде мотивувати тебе бути самим собою. Їй нелегко змиритися зі своїми помилками та недоліками. Вона чіпляється за минуле міцніше, ніж варто було б, й щосили намагається пробачити себе. У цьому є іронія долі, бо вона буде першою, хто пробачить тебе, й не триматиме зла. Не закохуйся в неї, тому що ти, почуватимешся лиходієм, коли покинеш її."
— Так і є... — з кожною хвилиною його розпач посилювався, і він відчував себе приреченим.
   Домінік знав, що не може просто втекти від своїх проблем або від своїх почуттів. Його обов'язки, настанови Покровителя і його власні внутрішні конфлікти зводили його з розуму. Як він може знайти спосіб впоратися з цим всім, не розкривши своїх справжніх почуттів перед принцесою?
   Що буде, те буде. Він не збирався ховатися у своїй кімнаті цілий день, уникаючи зустрічі з Джулієт. Зібравши всі свої сили, юнак одягнувся у повсякденний костюм, застібнув сережки, які йому подарувала принцеса, і відчинив двері. Як тільки він вийшов з кімнати, його очі відразу ж зустріли Джулієт, яка теж виходила зі своїх покоїв.
— Міледі! — вигукнув він, несподівано голосно.
— Що таке, Домініку? — її голос був спокійним, але в очах був видний легкий подив.
   Він не міг дивитися на неї, тому втупився в підлогу, намагаючись зібрати слова, щоб пояснити свою вчорашню поведінку.
— Міледі... — почав він хвилююче.
— Гм? — її зацікавлений погляд не давав йому спокою.
— Я дуже перепрошую за те, що зробив вчора... Я знаю, що мені немає виправдання, але дозвольте мені пояснити...
— Що? Про що ти говориш?
— Га? — здивування відбилося на його обличчі. — Ви, що... Не пам'ятаєте вчорашню ніч?...
— Здається, мені щось снилось... А так... ні. А, щось сталося?
— Нічого!
   Домінік видихнув з полегшенням. Вона не пам'ятала про поцілунок. Мабуть, це на краще. Він теж намагатиметься про нього забути.
   Принцеса Джулієт легенько усміхнулася і продовжила свій шлях коридором, залишаючи його наодинці зі своїми думками. Хлопець відчув, як напруга спадає з його плечей. Це був лише сон для неї. Але для нього...
— Дякую, міледі, — тихо промовив він, коли вона вже майже зникла з його поля зору.
   Спустившись на перший поверх він пройшов до кухні. Мелісса вже приготувала для них сніданок. Принцеса сиділа на дивані, захоплено читаючи якусь книгу.
— Будь ласка, сідайте за стіл!
— Вже йдемо! — Джулієт відклала свою книжку та сіла за обідній стіл, Домінік сів навпроти неї.
— Ось, — Мелісса накладала їжу. — Сьогодні у нас пишні сирники з лавандовим варенням.
— Як смачно пахне! — дівчина розрізала ножем шматочок сирника та поклала його в рот. — Це фантастично!
— Дякую, принцесо, за похвалу!
— Дійсно, це дуже смачно, — погодився хлопець, відчуваючи, як аромати сніданку пробуджують його апетит.
— Я рада, що вам подобається, — покоївка теж приєдналася до них за столом, виглядаючи трохи розсіяною.
— До речі, — почала принцеса, — Як там Вівьєн?
— Вівьєн... — жінка замовчала.
   Чоловік вже давно не заходив, ще відтоді, як принцеса з Домініком поїхали на полювання. Мелісса проводила всі ці дні одна в особняку. Вона не розуміла, чому Вівьєн так поводиться. Можливо, йому було соромно з'являтися перед нею? Можливо, щось сталося? Вона не знала точної відповіді, але знала точно, що хоче ще раз поговорити з ним і все роз'яснити. Щоб між ними було все як раніше.
   Спогади про день, коли вони тільки почали працювати разом у цьому особняку вирували в її голові, коли вона згадувала, як вони разом сміялися над дрібницями, ділилися мріями та планами на майбутнє. Вона пам'ятала, як його руки лагідно торкалися її, коли він допомагав їй по дому, і як його очі завжди сяяли, коли він дивився на неї.
   Їй треба було дізнатися правду, навіть якщо це завдасть їй ще більше болю. Вона сподівалася, що зможе знайти правильні слова, коли зустрінеться з ним.
— Можливо, він зайнятий у своїх теплицях... — відповіла Мелісса, намагаючись звучати переконливо.
— Все можливо. Але сьогодні він має прийти.
— Сьогодні?...
— Так. Меліссо, ти ж не забула? Він має перевірити загальний стан оранжереї.
— Дійсно... — сумно промовила жінка, намагаючись приховати свою тривогу.
   Після закінчення сніданку, принцеса піднялася до своїх покоїв і сіла за арфу. Сьогодні якраз той день, коли мав прийти викладач музики, тому вона старанно повторювала те, що їй було задано минулого разу. Проте, як вона не намагалася зосередитись на музиці, її думки постійно поверталися до того поцілунку. Вона навмисно сказала Домініку, що нічого не пам'ятає, і що це все був лише сон. Але ці слова були сказані тільки для того, щоб зменшити біль в її серці і повернути все до того, як було.
   Домінік теж повернувся до своєї кімнати. Він не розумів, як йому далі поводитись. Джулієт сказала, що нічого не пам'ятає, і він би мав цьому радіти, адже так буде легше виконати завдання Покровителя. Але не тепер, коли він зізнався сам собі, що закохався в неї.
   Вони обоє вирішили робити вигляд, що нічого не сталося. Вони обоє думали, що так буде краще, але чи було це правильно? Вони обоє були в пастці своїх почуттів, і вони обоє знали, що одного дня їм доведеться зробити вибір.