10: Кохаю його

Наступного дня в палаці прокинулося життя. Ранкові промені сонця пробивались крізь густі хмари, надаючи снігу сріблястий блиск. Снігова ковдра на землі була не торкнута, а на вікнах палацу мороз малював дивовижні візерунки. Вітер гудів крізь шпарини, попереджаючи про можливу хуртовину пізнім вечором. Слуги вже кипіли роботою, наводячи лад у коридорах і залах палацу.
   Джулієт прокинулась у своїх королівських покоях, відчуваючи себе краще. Це означало, що настав час повертатися до особняка, як би сумно їй не було залишати це місце. В кімнату ввійшла покоївка, щоб допомогти принцесі зібратися. Вона принесла дівчині теплу сукню із білою шубою, а на ноги Джулієт взула теплі черевички.
   Коли вона була готова, то вийшла з покоїв і крокувала до виходу. Йдучи коридорами, принцеса задумалась, куди ж подівся Домінік. Вона сподівалась, що він буде ночувати у її кімнаті, як і першого разу, але його не було.
   Вийшовши з палацу, Джулієт попрямувала до конюшні, приймаючи по дорозі від слуг побажання швидкого одужання. Сніг скрипів під її ногами, залишаючи чіткі сліди від черевичків. Її подих вилітав білою парою, коли вона намагалася зігріти руки.
   Дійшовши до конюшні, вона побачила неподалік білу карету, вкриту тонким шаром снігу. Схоже, що вони на ній повернуться до особняка, але Домініка все одно ніде не було видно. Вона заглянула всередину конюшні, але і там його не було. Був лише Чарльз, який доглядав за своїм конем.
   Принцеса радісно підбігла до брата і обійняла його ззаду. Принц здивовано озирнувся, але коли побачив, що це була його сестра, одразу розслабився.
— Боже мій, Джулієт! Ти мене налякала!
— Пробач, братику... Я чесно цього не хотіла, — вона радісно усміхнулась.
— Щось по твоєму виразу обличчя не схоже, що ти цього не хотіла, — відповів Чарльз, усміхаючись у відповідь. — Як ти себе почуваєш?
— Вже краще, дякую. Свіже повітря та відпочинок дійсно допомогли мені.
— Це чудово, Джулієт. Ми всі дуже хвилювалися за тебе. 
   Принцеса кивнула і подивилася на білу карету, що чекала на них. Але думки про Домініка все ще не покидали її. Куди б він міг подітися?
— Чарльзе, ти не бачив Домініка? — запитала вона, трохи стурбовано.
— Ні, не бачив його з самого ранку.
— Сподіваюся, що з ним все добре, — тихо промовила Джулієт, намагаючись приховати своє занепокоєння.
— Здається, я бачив його з принцесою Валері. Вони стояли біля входу у королівський сад. — до них підійшов Густав. — Доброго ранку, принцесо, принце, — він, як завжди, чемно вклонився перед ними.
   Чарльз занепокоєно подивився на Густава. Лицар виглядав надто втомленим, з темними колами під очима та зігнутою спиною, що свідчило про виснаження. Принц ніколи раніше не бачив свого друга у такому стані. Зазвичай міцний та непохитний, Густав зараз був схожий на людину, що втратила свій бойовий дух. Очі лицаря були наповнені такою глибоким смутком, що це торкнуло серце Чарльза.
— Разом із Валері?... — Джулієт відчула як її серце стислося від ревнощів. — Дякую, що сказав. Я піду до нього.
— Гаразд, крихітко, — принц обійняв сестру і та попрямувала до королівського саду.
   Тепер Чарльз та Густав залишились одні у затишній конюшні, освітленій лише декількома лампами. Принц обійшов друга і зачинив двері, щоб ніхто не заважав їхній розмові. Густав стояв у кутку, його гранатові очі бігали туди-сюди, намагаючись уникати погляду принца. Проте Чарльз помітив кожен його рух і не міг залишитися байдужим до занепокоєння друга.
— Щось трапилось? — схвильовано запитав Чарльз.
— Нічого такого. Вам не потрібно хвилюватися за мене, — відповів Густав, намагаючись звучати впевнено, але його голос зраджував його почуття.
— Але я не можу не хвилюватися. Все-таки, ти мій вірний друг, і я не хотів би...
   Раптом, Густав перервав його. Він підступив так близько, що Чарльз міг чути стукіт його серця. Чоловік нарешті зупинив свій погляд на танзанітових очах принца, які так само пильно дивилися на нього.
— Густаве? — першим порушив тишу Чарльз. — Що з тобою?
— Я для вас всього лише друг? — промовив він крізь зуби, не в змозі стримати емоції.
— Що? Вибач, я не зрозумів...
— Ви ніколи не думали, що я, можливо, не хочу бути вам тільки другом?
— Що...?
   Густав зібрався з духом і нарешті підняв цю тему, яка мучила його вже тривалий час. Всю минулу ніч він думав про те, що скоро втратить Чарльза. Що після одруження з принцесою Валері він більше не буде йому потрібен. Але його почуття до принца завжди залишалися під замком, бо це було неправильно. І зараз, він вирішив знехтувати своїм страхом бути покинутим, бо краще вже мати розбите серце, ніж розбиту цілу душу.
— Відповідайте, принце Чарльзе.
— Я... Я...
— Чарльзе! — Густав схопив його за плечі та стиснув їх, змусивши принца скривитися від болю. Він не очікував такого.
— Мені потрібно йти. Відпусти мене. Негайно! — викрикнув принц, скидаючи з себе руки лицаря та відступаючи подалі. — Не знаю, що ти там собі хочеш, але це вже не важливо. Я одружуюсь, навіщо мені зараз твоє зізнання?
— Тому що... Я не хочу вас відпускати, — зізнався Густав, голос його тремтів від емоцій.
— Ти ж розумієш, що цьому ніколи не бути? Навіщо ти руйнуєш мене?
— Я вас кохаю, принце Чарльзе. І я надіявся, що зможу завоювати ваше серце...
— Досить. Я не хочу цього чути! Не кажи більше ні слова! — наказав Чарльз, підходячи до Густава. Він схопив його за комір сорочки та притягнув до себе, даруючи швидкий поцілунок. Це був лише легкий дотик губ, але цього було достатньо, щоб серце Густава забилося швидше.
— Більше не піднімай цю тему, — сказав Чарльз, відпускаючи його. — І думаю, що ти більше не будеш моїм охоронцем.
— Що?...
— Це наказ. Не йди за мною.
   Чарльз рішуче відчинив двері конюшні та вийшов надвір, залишаючи Густава одного, розбитого і без відповіді.
— Це не мало так закінчитись! — роздратовано вигукнув чоловік. — Все це не за планом. Потрібно якось це вирішувати.
   Розлючений, Густав вийшов слідом за принцем. Його серце билося швидше, ніж будь-коли. Він розумів, що після його "зізнання" ставлення Чарльза до нього може змінитися, але те, що принц не дозволить йому бути навіть поруч, вибило його з рівноваги. Відчуття розпачу та болю заполонили його душу.
   Густав став охоронцем Чарльза лише з однією метою — здобути його повну довіру. Спочатку це був просто план, хитрий задум, щоб використати принца для власних цілей. Але щось пішло не так. З часом, він почав відчувати до Чарльза щось більше. Несподівано для себе самого, він закохався у принца.
   Тепер, коли він втратив усе, що йому було дороге, Густав відчував себе розбитим і безпорадним. У його голові проносилися думки: що робити далі? Як жити з цим почуттям, яке він не міг контролювати?
"Довіряти тобі - це моє рішення, скористатися цим - це твій вибір. Але тоді, я тобі не пробачу." Пролунали ці слова в його голові. Він його не пробачить...
   Густав зупинився на мить, вдихнувши холодне повітря. Він згадав усі моменти, проведені разом з Чарльзом — їхні розмови, сміх, підтримку у важкі хвилини. Його серце стислося від болю. Це були не просто спогади, це була частина його життя, його самого.
— Чарльзе! — вигукнув він, намагаючись стримати сльози. — Ти не розумієш, що я відчуваю!
   Принц зупинився, не повертаючись. Густав бачив, як його плечі напружилися. Але він не міг дозволити собі зупинитися. Він мусив сказати це, хоч би якими були наслідки.
— Я не хотів закохуватися в тебе, — продовжив він, його голос тремтів. — Це сталося само собою. Я намагався боротися з цим почуттям, але не зміг. І тепер, коли ти відштовхуєш мене, я не знаю, що робити. 
   Чарльз нарешті повернувся, його обличчя було блідим, а очі повні болю. Він зробив кілька кроків вперед, скорочуючи відстань між ними.
— Густаве, — тихо промовив він. — Я не знаю, як жити з цим. Але ми обоє знаємо, що це неможливо. Моя доля — вже вирішена, і я не можу цього змінити.