9: Джулієт Флор-Лейбніц

Зимовий кришталевий ліс був справжнім дивом природи. Сніг, що виблискував під променями сонця, створював враження, ніби все навколо посипане дрібними кристалами. Гілки дерев, покриті інеєм, нагадували химерні візерунки, що тягнулися вгору до неба. Холодний вітер пронизував наскрізь, підсилюючи відчуття величності цього пейзажу.
   Леонард тримав перед собою принцесу Джулієт, швидко скачати верхи крізь ліс. Її бездиханне тіло було притиснуте до його грудей, а він, не зважаючи на втому, не зменшував швидкість. Кожен рух коня залишав глибокий слід у снігу, що швидко заповнювався новими сніжинками.
   Коли вони прибули до палацу, генерал негайно наказав привести лікаря. Він ніс дівчину на руках, не дозволяючи нікому іншому торкатися її, і відніс до королівської спальні. Довгі коридори палацу здавалися безкінечними, але він не зупинявся, його єдиною метою було забезпечити принцесу необхідною допомогою.
   Тим часом, король Вільгельм викликав до себе Домініка, щоб дізнатися більше про те, що сталося.
— Ти розумієш, що наразив принцесу на небезпеку?! Це диво, що Леонард зміг знайти вас! — голос короля був сповнений обурення.
   Домінік все розумів, але чомусь не картав себе за це. Він все ще згадував, як обіймав Джулієт біля каміну, як торкався її ніжного тіла і відчував її прекрасний запах. Ці моменти врізалися йому в пам’ять, як найцінніші спогади. 
   Можливо, десь на задньому плані його свідомості лунав наказ Покровителя про те, що він має дізнатися про королівську скарбницю, але зараз... Ні. Ці спогади були занадто сильними, щоб їх ігнорувати. Почуття, які нахлинули на нього, могли стати перешкодою на шляху до його головної мети. Але він не міг дозволити собі відволікатися.
   Хлопець вирішив, що потрібно швидше із цим всім закінчити. Він змусив себе зосередитися і відкинути всі емоції на другий план. Ще багато роботи попереду, і він не може дозволити собі бути слабким. Тільки так він зможе виконати своє завдання.
— Я розумію... Це повністю моя провина, і я готовий понести відповідне покарання, — Домінік схилив голову.
— Обійдемося без покарання. Все-таки завдяки тобі моя донька ще жива. Чим я тобі завдячую. Також, я маю одне прохання до тебе.
— Яке саме?
— Після того, як Джулієт прокинеться, ви повинні негайно повернутися до особняку.
— Я думав, що міледі залишиться у палаці, доки її стан не покращиться.
— Вона тут знаходиться у небезпеці. Тому особняк — найкраще для неї місце.
— Але...
— Домініку, ти здається забув, із ким розмовляєш, — голос короля став холоднішим.
— Ні, Ваша Величносте...
— Виконуй мої накази без заперечень.
— Як скажете, — він неохоче погодився, усвідомлюючи, що в нього немає іншого вибору.
   Король Вільгельм ще раз поглянув на юнака, перш ніж звернутися до своїх охоронців, щоб ті пильно стежили за ним і забезпечили безпеку його доньки.
   Коли лікар прибув до палацу, його одразу відвели до принцеси. Леонард стояв перед дверима королівських покоїв, дивлячись, як лікар заходить всередину. До кімнати підійшов Домінік, який був готовий пройти одразу до принцеси.
— Стояти.
— Що ти робиш? Дай мені пройти, — він намагався обійти, але Леонард загородив йому шлях.
— Не можна. Там зараз лікар, — відповів генерал, відштовхуючи його назад.
— Думаєш, я тебе буду слухати?!
— А у тебе є якийсь інший вибір? 
— Та ким ти себе вважаєш?! — Домінік підійшов ближче, готовий кинутися на нього, його кулаки були напоготові. 
   Але в ту ж мить їхню можливу сутичку перервав дівочий голос:
— Чим ви тут займаєтесь? — графиня Ебігейл стояла перед ними, сповнена обурення.
   Обоє хлопців відійшли один від одного на безпечну відстань і привітались із дівчиною, відчуваючи її суворий погляд.
— Ще раз питаю: чим ви тут займаєтесь? Ще й під дверима королівських покоїв, зовсім розум втратили?
— Це вас не стосується, — огризнувся Леонард, намагаючись приховати своє роздратування.
— Ну звісно. Тобі ж краще знати, що мене стосується, а що ні. — Ебігейл підняла брову, показуючи, що її терпіння швидко вичерпується.
   Леонард мовчки відповів на ці слова, його вираз став ще більш насупленим. Вони обоє знали, що між ними завжди була неприязнь, яка підсилювалася кожним новим словом у їхніх розмовах.
— Ваші дурні чвари під дверима королівських покоїв точно не сприяють лікуванню принцеси, — вона різко повернулась до дворецького. — І ти, Домініку, зупинись, бо твої емоції тільки заважають.
   Він розгублено дивився на неї, усвідомлюючи, що її слова мали сенс. 
— Вибачте, графине. Я просто хотів переконатися, що з принцесою все добре.
— Ми всі хочемо цього, — холодно відповіла вона, звертаючись до Леонарда. — Але зараз ви обоє повинні заспокоїтися і чекати новин. Ваші бійки тут абсолютно недоречні.
— Якщо ви прийшли сюди, щоб роздавати накази, — почав генерал. — То повинен вас засмутити. Я не збираюсь їх виконувати.
— Ніби хтось тут буде тебе питати хочеш ти цього чи ні.
— Ну звісно. Хто ж я такий, щоб заперечувати вам, графине. Я ж нікчемний простолюдин який навіть не вартий вашої присутності, — він театрально вклонився перед нею.
— Це ж треба як ми заговорили. А я думала, що ти вважаєш мене бридкою дитиною. Що ж, виходить я помилялась.
   Леонард підняв на Ебігейл здивований погляд своїх сапфірових очей. Він і не здогадувався, що вона могла почути ту розмову. Зараз, не враховуючи тон її голосу, вона виглядала... Сумною?
   На мить генерал замислився, його думки повернулися до того дня, коли він бездумно кидав слова, не усвідомлюючи, як сильно вони можуть поранити.
— Чому це ти на мене так дивишся?
   Хлопець похитав головою, щоб повернути ясність свого розуму, натягнувши маску байдужості знову заговорив до неї:
— Моя думка про вас і не змінювалась.
— Ах ти!...
— Ніколи б не подумав, що ви розведете тут такий балаган.
   Всі троє обернулися на чоловічий голос. Перед ними стояв Антуан Ріхард, який із цікавістю спостерігав за їхньою суперечкою, доки його погляд не зупинився на Домініку. Антуан дивився на нього деякий час, і щось в його очах здалося хлопцеві підозрілим. Можливо, цей чоловік знає, хто він такий?
   Домінік відчув, як по його спині пробіг холодний піт, але намагався не показувати свого хвилювання. Він стійко витримав погляд Антуана, намагаючись зберегти впевненість. 
— Чому такі бурхливі емоції прямо під дверима королівських покоїв? — спитав чоловік, оглядаючи всіх трьох.
— Нічого особливого, — відповів Леонард. — Просто обговорюємо останні події.
— Ви всі повинні пам’ятати, що зараз найголовніше — це безпека принцеси. Всі інші питання можуть почекати. Леонард, ти впевнений, що все під контролем?
— Звісно, пане Ріхарде.
   Ебігейл, відчуваючи напругу між чоловіками, вирішила змінити тему:
— Пане Ріхарде, можливо, ви маєте якусь новину про стан принцеси? — спитала вона, намагаючись звучати якомога спокійніше.
   Антуан зітхнув і поглянув на двері королівських покоїв.
— Лікар ще не закінчив обстеження. Ми всі повинні бути терплячими.
   Терплячими. Так, Домінік має бути терплячим. Проте його терпіння мало обмеження, і зараз, коли до принцеси його не пускають, він вирішив знайти Габріеллу, аби обговорити певні моменти та втамувати свою жагу до жіночого тіла.
— Я мушу знайти свою сестру, хочу провідати її. Дозвольте мені відійти.
   Антуан, здається, не повірив йому, але не став заперечувати. Леонард і Ебігейл тільки коротко кивнули, даючи зрозуміти, що питання відкладено. Домінік швидко попрощався з ними і попрямував до крила, де проживають слуги палацу.